— У вас електронний мозок, шефе! — відчуваючи свою поразку, вигукнула Мері.
— Радий. Електронне мислення прикрасило б будь-якого міністра, воно безпомилкове. В зв'язку з цим дозвольте мені вести далі. Отож, шановний Джоне, прошу вас… без помилки.
Людиноподібна машина Залізний Джон була й справді чудом сучасної техніки. Її електронний мозок з п'ятьма мільйонами запам'ятовуючих комірок уміщав силу-силенну понять, що становили людські знання в важливих для космічного побуту галузях. Робот Джон не тільки перекладав з російської мови на англійську і розмовляв обома мовами, цілком грамотно і літературно шліфуючи фрази, але й міг бездоганно логічно мислити, ставити перед собою завдання і розв'язувати їх, вибираючи найправильніше рішення. Звичайно, він робив це, знаходячи відповідь серед сотень тисяч варіантів, які з педантичністю машини бездумно перебирав. Але швидкість цього механічного мислення була така блискавична, що він устигав зробити до мільйона спроб у секунду і вибрати найгостріше і найправильніше рішення. Залізний Джон мав і завидні електричні м'язи, і потужне енергетичне джерело, що працювало на ядерних перетвореннях.
Машина мислила… Електронні схеми виконували небачену титанічну роботу. Машина не мала інтуїції, натхнення, світлого прозріння, та вона знаходила «загублений на морському березі діамант», перебираючи весь пісок до останньої піщинки.
Нарешті робот клацнув, повернув очі-об'єктиви до містера Керна і байдужим голосом доповів:
— «Знання» спустить на Венеру мужчин — трьох. Планер спустить мужчин — двох, роботів — одного. «Знання» піднімає мужчин — п'ять, роботів — нуль.
— О'кей! — сказав містер Керн.
— «Знання» одержить все пальне «Просперіті», — вів далі робот. — «Просперіті» залишиться супутником Венери і згорить на дев'ятсот сімдесят четвертому оберті.
Мері з жахом дивилася на байдужу машину, що наче виголосила вирок, але не перервала її.
— «Знання» доставить на Землю, — лунав металевий голос, — мужчин — п'ять, жінку — одну, роботів — нуль. Для посадки на Землю одержить пальне на орбіті супутника Землі.
— Чудово! — вигукнув містер Керн. — Я вважаю, що командор оцінить це блискуче рішення і погодиться на деяку тісноту на своєму кораблі. Чи готові ви, містере Вуд, спуститися зі мною і Залізним Джоном на планері?
— Я вважаю, містере Керн, що риск у космосі — це норма поведінки, та… — Гаррі подивився на Мері.
Вона стояла похнюпившись. Він підійшов до неї, поклав на плече свою здоровенну руку.
— Певен, — сказав він, — щоб залишитись тут самій, потрібна більша рішучість, ніж для того, щоб спуститися всім разом.
Мері звела очі.
— Я не знаю, — прошепотіла вона, — від кого вимагається більше. Я була готова до всього, крім цього… Якщо я не збожеволію…
— Член екіпажу, — перервав її Керн, — потрібен на «Просперіті» при своєму розумі, щоб з орбіти супутника підтримувати з росіянами зв'язок, поки ми не сядемо на планері поблизу них.
— Не турбуйтесь, витримаю! — майже гнівно запевнила Мері.
— Мері… спасибі! — Гаррі Вуд стиснув її руку вище ліктя.
Мері припала до скла, за яким сяяло сонце, їй здавалося, що вона наважилась зараз стрибнути з хмарочоса.
Та треба було йти в радіорубку передавати думку «Просперіті» командору.
Розділ третій
ПЛАНЕТА ТАЄМНИЦЬ
Край велетенської жовтогарячої кулі заступив у вікні радіорубки мало не все зоряне небо.
Як зачарований, дивився на нього Олекса.
Трохи розпливчасті, золотились на сонці неземні гірські хребти. Вони нагадували гребені штормових хвиль, що піднялися й застигли.
Гребені напливали, ставали гострими, пересувались, помітно змінюючись, перетворюючись то в клуби вибухів, то у вежі замків; закручені смерчами, здіймалися колонками, між якими просвічувалися червоні провалля, що інколи сліпуче спалахували світлом вольтової дуги.
Вічні хмари Венери! Колись і Земля була оповита такою самою ватяною ковдрою хмар…
Ось вони, непрозорі, отруйливі хмари, що, здавалося, виключали можливість існування життя на планеті. А втім, чи так це? Аміачні чи метанові, вони пливуть на величезній висоті. Внизу можуть бути зовсім інші умови. Що це за червоні провалля, що спалахують?
Астрономи за мізерними побічними даними намагалися розв'язати питання про життя на планеті.
Висловлювалися найрізноманітніші пропозиції. Декому здавалося, що Венера в усьому схожа на Землю, перебуває в зоні Життя. Проте радіоастрономи якийсь час висловлювали занадто песимістичні погляди. Температура на поверхні Венери становила за їхніми вимірами близько 300 °C!.. За такої температури на планеті не могло бути не тільки життя, але навіть води. Пояснити таку високу температуру на поверхні Венери було дуже важко, вона здавалася надто дивною. Адже майже така температура існує тільки на обернутій завжди до Сонця поверхні Меркурія (400 °C), а Венера набагато далі, до того ж закрита хмарами…