— То що ж робите у цьому всьому ви? — запитала дівчинка. Всередині неї ніби пурхали метелики, вона розуміла, що сьогодні ближча до Тимоша, ніж будь-коли.
— Є такі життєві ситуації, а надто у наш неспокійний і бурхливий час, коли не можна стати осторонь. Обов'язково слід зайняти якусь позицію. Віднайти щось, у що можеш повірити і віддати йому своє серце до кінця. Звучить трохи пафосно, так? Але це мій моральний обов'язок — бути чесним із самим собою.
— А чому саме Скоропадський?
— Я служив під його началом іще до 1917 року. Особисто йому я вірю і довіряю. До того ж те, що брудний робітник прагне керувати державою, мене обурює. Я добре вчив історію. Особливо мене вразила Французька революція, коли чернь ходила по вулицях Парижа з піками в руках, на яких висіли рештки тіл, розтерзаних юрбою... А тепер на Київ іде кривава валькірія Євгенія Бош!
Марта на мить внутрішньо напружилася. Вона сприйняла ці слова трохи на свій рахунок, бо весь час відчувала різницю в їхньому соціальному становищі.
— Цих людей, по той бік шанців, — ви їх ненавидите?
— Ні. Я не маю ненависті до ворога. Я не маю права його засуджувати. Бо ж він народився за інших умов, прожив таке життя, яке для мене назавжди лишиться загадкою. Але сценарій уже написано, ролі розподілено, виставу розпочато. І в цьому маскараді я маю зіграти свою роль. Не важливо, яка вона. Важливо те, як я її зіграю. Бо ж кожен по різні боки барикад вирішує насправді не політичні питання, а щось особисте...
— А я думаю, що скоро війна закінчиться. І все налагодиться.
Тиміш ласкаво посміхнувся, почувши безтурботні слова своєї співрозмовниці, у його очах знову застрибали бісики іронії:
— То ти, мабуть, сподіваєшся, що твоє життя буде солодкою казкою, ніби з останніх сторінок дамських романів?
Марта засоромилася, бо в глибині душі справді так думала. І на свого прекрасного принца чекала з нетерпінням і з твердою вірою, хоча й відчувала, що з боку її мрії видавалися дитячими забавками. Але все-таки вирішила бути щирою до кінця:
— У мене все буде добре. Справді. Як... як у казці.
— Саме так, бездоганно. Це старше покоління не розуміє, як правильно жити, й наробило купу помилок, а хтось колись прийде і зробить все ідеально, — слова були трохи зарізкі, але голос Тимоша звучав напрочуд м'яко. Йому було заледве двадцять, але він уже відчував себе старим, особливо поруч із цим дівчам.
Марта демонстративно набурмосилася, бо ж їй дали зрозуміти, що вона маленька нерозумна дитина. Вона не знала, що справила на хлопця зовсім інше враження. У її поведінці він побачив вправне, хоча й несвідоме, кокетування дівчини, яка за кілька років стане справжньою красунею.
— А знаєш, Марто, у житті все відбувається зовсім не так, як у романі. Люди з'являються і часом зникають назовсім, не дочекавшись навіть зав'язки історії. Рушниці не вистрілюють. Головні герої роблять абсолютно дурні вчинки, за які їм перед самими собою буває так нестерпно соромно, що вони не знають, як із цим далі жити і зберегти якусь крихту поваги до себе. До того ж це хитромудре життя ставить тебе інколи перед неможливим вибором між совістю і виживанням,
— Тиміш говорив із гіркотою й сумом, дивлячись кудись повз Марту. Здається, хлопець узагалі промовляв не до неї, а до когось іншого.
— Марто! — Тиміш стрепенувся, ніби від сну, змінив напрямок розмови і взяв руки дівчинки у свої. — Знаєш, життя не буде солодким. Обіцяй мені одне — щоразу, коли будеш падати, піднімайся і знову йди. Обіцяєш?!
Дівчина здивовано мовчала.
А потім ніби й нічого не змінилося. Місто жило своїм звичайним життям: на вулицях було людно, працювали крамниці, ходив трамвай. Тиміш пішов, а в Київ увійшов Петлюра.
Розділ 3
Київ, літо 1922 року
1
Розпашілий пісок м'яко обгортав босі ноги. Він ще не встиг втратити своє тепло після спекотного дня. Стомлене місто засинало голодним, позираючи в небо поодинокими вогнями, заколисане тихим плескотом хвиль Дніпра.
Подруги йшли вздовж берега. Вони простували до розпаленого багаття, де на них уже чекала гамірна компанія. Русявий хлопець з буйною чуприною і веселими іскрами в очах першим побачив дівчат, став у позу декламатора і голосно процитував, дивлячись на Маргариту: