Дівчина вдавано сердито його обірвала:
— Фе! Справжнім чоловікам така сентиментальність не пасує!
— То чого ж тобі треба, моя жорстока музо? — відповів ображений читець і з надривом продовжив:
Всі присутні засміялися. Ласкаве полум'я багаття грало й витанцьовувало гарячими відблисками на обличчях.
Маргарита взяла до рук довгу палицю і, завдяки своїй виструнченій монументальній поставі, тепер мала вигляд войовничої Афіни. Її легка косинка, немов фрігійський ковпак, трохи сповзла назад, вечірній вітерець куйовдив волосся й притискав до міцних стегон легку сукню. Виразно, карбуючи кожне слово, дівчина прочитала:
— Як на мене, це теж звучить аж надто романтично! — почула Марта і обернулася. Вона й не помітила, захоплена поетичним змаганням, як до неї підійшов незнайомець. Він мав тіло велетня, мамулувате і спортивне водночас. Воно випромінювало таку чоловічу силу, що їй хотілося і відступити трохи вбік від нього, і підступи-тися ближче, щоб знайти у ньому бажаний захист.
— Будьмо знайомі — Володимир, — відрекомендувався хлопець. Дівчина завважила його щиру, майже дитячу посмішку і відкритий погляд сірих очей. І їй відразу захотілось посміхнутися йому у відповідь. Око досвідченої кравчині навіть у вечорових сутінках ухопило хороший, а на такий голодний і обдертий час, як нині, майже бездоганний світлий літній костюм. Та ще й старанно напрасований. І враз Марту кольнули ревнощі -це ж, певно, про цього, так несподівано симпатичного хлопця дбає дуже турботлива жіноча рука.
— Ну ж бо — як вас звати? — перепитав Володимир.
— Марта... Не знаєте, хто це залицяється до Марга-рити?
— Цей? Сашко. Вони, здається, пасують одне одному. Обоє романтичні й невгамовні.
— А Ви не романтичні? Ні краплиночки? — голос Марти мимоволі набирав кокетливої інтонації. Їй чомусь дуже кортіло сподобатись новому знайомому.
— Не знаю. Але поезія — точно не моє. І така близька до неї політика.
— А що тоді ваше?
— Комерція.
— О! Це зараз страшенно не модно!— засміялася Марта, але потім різко спохмурніла. — Моя родичка в Харкові у минулому році за торгівлю морозивом опинилася на три тижні в концтаборі.
— Це зараз справді, як ви кажете, не модно. Але от побачите, комуністи трохи перебісяться, і життя знов увійде у нормальне русло. Може, сядемо? — запропонував Володимир і попрямував до поваленого дерева, що лежало на піску трохи осторонь від гурту.
— Обережно! — вигукнула Марта, побачивши, що колода обпалена і може зіпсувати хлопцеві костюм.
— Та нічого, випереться, — сідаючи, безтурботно відповів новий знайомий.
Марта подумала, що так можуть говорити радше про працю матері, а не дружини.
У неї ж було лише дві сукні, і лише одна — більш-менш пристойна, тому вона завагалася і врешті просто стала поряд. Рядно для сидіння на піску лишилося у кошику в Маргарити.
— Боїтеся забруднитися? То сідайте сюди! — Володимир поплескав по своїй нозі.
Дівчина насторожилася, бо вже мала кілька разів справу з чоловіками, які з ентузіазмом сприйняли гасло «вільного кохання» і у поводженні були безцеремонними й нахабними. Але хлопець не скидався ні на нахабу, ні на хтивого залицяльника. Його поведінка була простою, нехитрою і навіть трохи дитячою.
Втім, запрошення вона не прийняла. На губах застиг збентежений усміх.
— Соромитеся, значить. Дурненька! Ці всі правила пристойності придумали люди.
— Може, й так, — стримано відповіла Марта, але не відходила від Володимира.
— Ви дивіться, я так можу спокійно собі сидіти далі. Дарма, що ви жінка. — Між ними повисла незручна пауза. Марта з тугою подивилася на веселе товариство біля вогнища. Найкраще в цій ситуації — це повернутися до Маргарити. Але чи не образиться її новий знайомий, якщо вона розвернеться й піде геть? Здається, він натякав, що вона йому сподобалася, що він би хотів поспілкуватися з нею. Й вона загалом не проти...