— Ви, може, хотіли б до своєї подруги? То я вас не тримаю, — Володимир порушив мовчанку.
— Так. Тобто, ні. Я б радше прогулялася... А ви? -Марта наважилася виявити ініціативу.
— Чудова ідея! — Володимир підвівся.
Виявляється, хлопець, справді був неодружений.
Жив із матір'ю. До початку громадянської війни його сім'я володіла кількома крамничками. Мама тепер змогла зачепитися при АРА[17], що на Гімназійній вулиці. Так і виживають. Зараз скрутні часи. Це правда, але все налагодиться. В останнє хлопець щиро вірив, і його переконання й ентузіазм знаходили відгук у її душі.
— Так, у мене все добре. А буде ще краще, — завершив свою розповідь про себе Володимир і додав: — От би мені ще музу.
— Це, мабуть, має бути якась незвичайна дівчина, -сказала Марта. Щось їй неприємно шкрябало на серці.
— Так, звичайно. Я маю правило обирати лише краще, — відказав Володимир.
Марта зайшла по кісточки у воду вечірнього Дніпра. Теплі хвилі приємно лащилися до ніг. Над берегом простягалося темне глибоке небо, порізане далекими спалахами зірок. Між ними у відблисках чужого світла купався майже повний місяць.
Дівчина добирала якихось слів, щоб продовжити розмову, і не знаходила потрібних. Дуже хотілося якось справити враження на Володимира, але водночас їй було боязко й незатишно.
— Ага, ось де ви! — почулося. Марта обернулась. До них підбігла захекана Маргарита. Поклавши руку на груди, вона ловила жадібно повітря і сокоріла:
— Володя, вас там Сашко шукає!
— Йду! — вигукнув хлопець і, повернувшись до Марти, сказав: — Ми ще ж побачимося?
— Так, звичайно, — не задумуючись, відповіла дівчина, і в ту ж мить їй спало на думку, що це лише звичайні чергові фрази. І певно, що вони або ніколи не зустрінуться знову, або ж якщо здибаються, то щонайбільше — обміняються короткими привітаннями.
Володимир, отримавши відповідь, повернувся й рішучими велетенськими кроками попрямував до багаття. Дівчата натомість обрали повільний крок, який дозволяв їм перекинутися кількома словами. Маргарита, взявши Марту під руку, випитувала:
— Хто такий? Чому не знаю?
— Володимир. Ти з ним не знайома? Він же приятель твого Сашка!
— Вигадуєш! Ніякий він не мій. Але не відхиляйся від теми. Він тобі сподобався?
— Так, — щиро відповіла Марта. — Він ніби хлопець моєї мрії, але... мені здається, що такому чоловікові буде важко догодити. Він шукає когось особливого. У мене склалося враження, що йому потрібна ідеальна жінка.
— Тут є нюанс: якщо він шукає особливу, то ти йому чудово підходиш. Взагалі, особливих багато, а от ідеальних — не буває.
Слова Маргарити злетіли з вуст якось недбало. Схоже, дівчина думала в цей час про щось своє, її увага вже помчала кудись далі, і лише губи повторили механічно на втіху подрузі чиїсь слова.
2
Вечір огортав криві вулички київського Подолу м'яким покривалом сутінків. Між одноповерховими будинками лягали злодійкуваті тіні. Марта йшла по хіднику, міцно тулячись до могутньої постаті Володимира.
— Знову посварилася з тіткою? — запитав.
— Так. Я більше не змогла витримувати всі її докори. Сказала, що переночую у Маргарити, але вона з бать-
нами зараз за містом на дачі в Святошині... Мені їхня наймичка сказала. Тан не хочеться повертатись додому. Це буде ще один привід для докорів. Давай іще трохи пройдемося!
— Е, ні. З мене на сьогодні прогулянок уже досить. Але вихід є. Я маю кімнатку зовсім поряд. По роботі. Я думав тебе там чаєм напоїти, а тепер ти у ній переночуєш...
Вони проминули ще кілька низеньких будиночків.
— Доброго вечора, Розо Яківно! Як поживаєте? А це я, — хлопець звернувся до маленької згорбленої жінки, що стояла на ганку одного з будинків. Вона кивнула йому у відповідь.
— Сьогодні мені потрібна ваша кімната, — стара ще раз кивнула своєю надто великою головою, як на її сухе, скоцюрблене тільце, дістала з кишені засмальцьованого фартуха ключі і простягла Володимирові.
— Дякую! — і вже знову до Марти. — Не бійся. Все буде добре. Як бачиш, з кожної складної ситуації є вихід. А на ранок тітка перебіситься.
— Якось незручно. Я краще піду.
— Та вже не вигадуй нічого, — заперечив хлопець. Потім засвітив гасову лампу й поставив грітися на примус чайник.
Марта присіла на високе ліжко, застелене рябенькою картатою рядниною, і сором'язливо склала долоні між колін. Спостерігала за впевненими, але водночас вайлуватими рухами Володимира. Потім легенько видихнула повітря і сказала: