Була надія на те, що ось-ось стане легше. Вже не так безбожно грабували, як у часи військового комунізму, коли, як казали, у 1921 році тільки по Київському округу дві з половиною тисячі штиків і шабель було виділено на виконання продподатку. Але ще й досі з селян дерли три шкури. Страшно навіть хату залізом перекрити чи реманент зайвий прикупити, бо відразу могли записати у куркулі.
«Але ж ми теж не здамося!» — затято вигукував Григорій і згадував, як нищили податкові списки й поверталися повістки у сільради, як виступали навіть жінки й діти проти свавілля нової влади.
Оптимізму молодших не поділяла баба, яка, шамкаючи беззубим ротом, твердила, що комуністи — це антихристи і вже багато чудес було й ознак того, що скоро буде, достеменно, як у Біблії описано, Апокаліпсис. Головне тут не за податок думати, а душу спасать. Кум Василь наполягав на іншому. Мовляв, скоро буде війна, бо чого б це ці «красні» на кожному кроці торочать про світову боротьбу проти буржуїв. Тому потрібно запастися сірниками, гасом і милом, — підсумовував чоловік.
Але всі ці розмови були якимись далекими й незрозумілими Марті.
Якось, уже в понеділок, коли сонце розливалося поміж хмарами пурпуровим шовком, до Марти підійшла мама. Дівчина саме вийшла у садок подихати свіжим повітрям і послухати вечірню тишу.
— Оце ти вже їдеш, а й поговорити не встигли! — сказала мама.
Марта нічого не відповіла. На серці лежала така каменюка, що було навіть важко розмовляти. Думалося, як тільки зрушить її, то не зможе вже себе зібрати докупи. Ось і садок був такий смутний, як вона: від холоду стояв майже голий. Хоч у таку пору вже давно мала б пробиватися перша зелень.
— Доцю, я оце тобі хотіла сказати... Тобі б уже давно заміж би. теє. пора.
— А не беруть, — відказала Марта з викликом.
— А цього не кажи. Валентина Семенівна мені писала і не раз, що ходить до тебе один. Зараз, звичайно, время таке, що молоді як подуріли. Але хіба у тому щастя -зостатися самій з дитиною безкоровайною на руках, як Явдошка? Прости мені, Господи, що на своє рідне таке кажу!
— Ой, мамо! — вигукнула Марта, не маючи сили відповісти.
— То тобі так тяжко?
— Може, якось іншим разом на цю тему поговоримо? Добре?
— Гаразд. Я тебе ні до чого силувати не буду, — мама зітхнула. У цю мить вона подумала, що лучче було б не посилати дочку до брата у Київ. Зовсім чужа стала. І не зрозумієш її ніяк. От з Григорієм і Явдошкою простіше: може з ними і не погодитися, і засудити їхні вчинки, а завжди знає, що у них на думці. Ближчі вони якісь. А Марта — як не своя дитина. У тому, мабуть, їхня з батьком провина: з дитинства дочка по чужих людях: почалося з того, що майже два роки у панночки служила. Отам, мабуть, надивилася всього, що потім, коли думка
виникла відправити її до Києва, то очі в дитини загорілися. «Пустіть, — каже, — я там усе робитиму. І слухатимуся, що дядько казатимуть».
Тепер уже пізно щось совітувати, підсумувала свої роздуми мама й пішла до хати.
Київ, середина травня 1924 року
1
Я комуністка, ходжу в «чужому»,
Обрізала косу. —
І Вам не соромно співати
В цей час про сонце, про красу?
Іван вийшов на вулицю і мимоволі на повні груди вдихнув славетного чистого «санаторійного» повітря Києва. Як несподівано на місто спустилася ніч! Як втрачається відчуття часу, коли по-справжньому вливаєшся у вир дискусій і промов. Хтось його штовхнув, вибачився і побіг на трамвай. Іван згадав, що зупинився на виході, і відійшов трохи вбік. Закурив.
На вулицю вибігла дівчина. Кирпата, очі — дві сміхотливі горошинки, і ямочки на щоках. Коротке русяве волосся стоїть сторчма з-під білої косинки. Сіра чоловіча гімнастерка, оперезана тоненьким поясом. Ніби хлопчик-горобчик, грубенький, маленький, недоладно збитий.
Дівчина роззирнулася навколо і, помітивши Івана, рушила до нього.
— Мені дуже сподобалося, як ви говорили, товаришу! — подала рішуче руку. — Саша, будьмо знайомі!
— Іван. Дякую за теплі слова.
— Але я думаю, що деякі положення ваші потрібно допрацювати! Ви ж ситуації на місцях не знаєте!
Іван оторопів від такого натиску. Дівчинці, мабуть, і двадцяти немає, а, може, й вісімнадцяти, а так зухвало говорить із досвідченим партійником з Харкова. Емоції миттю змінювали одна одну. Спершу — приємне тепло гордості за похвалу, потім колюче незадоволення від критики, врешті — захват революційним натхненням Саші. В її словах він уловив раціональне зерно. Ось за таким молодим поколінням — світле майбутнє комунізму!