— ... Одне слово, потрібно доробити негайно! — врешті закінчила Саша.
— Вирішено, переписуємо, — виніс вердикт Іван, запалений ентузіазмом дівчини.
— Ой, я машинку дістану! Зачекайте! — підхопила нова знайома і заскочила назад до будинку.
Вже за кілька хвилин вони йшли вдвох вечірніми вулицями Києва. Іван в одній руці тримав свій невеликий саквояж, з яким прибув із Харкова, а в другій, під пахвою, — друкарську машинку. Поряд дріботіла Саша, час від часу забігаючи наперед, щоб зупинитися, розвернутися і ще щось «пояснити».
— Де ви вирішили ночувати?
— Я думав у сестри, але ще не вирішив остаточно. Вона одружена, троє дітей.
— Як — ще не вирішили?! Надворі ж ніч! Так не можна, — здивувалася Саша. — Залишайтеся у мене.
— Ну, це не зовсім зручно.
— Цілком зручно, я можу постелити вам на підлозі.
Іван зніяковіло мовчав.
— Ах, червоноармієць, партієць, більшовик, а не зрікся буржуазної моралі! — безтурботно засміялася Саша, але потім на мить спохмурніла. — Тільки.
— Тільки?..
— Ви не зважайте. Знаєте, житлова криза зводить
таких різних людей разом. Поряд з моєю кімнатою мешкає непманка і шкурниця. У неї інколи буває людно й шумно. Воюю з нею щодня. Але що поробиш!
— Ми вдвох з нею справимося, — Іван підморгнув Саші.
— Як вам тут, у нас, у Києві? — запитала дівчина.
— Гарний ваш-наш Київ, але, якщо чесно говорити, то провінційно тут якось, затхла атмосфера... А всюди зараз одна проблема — непмани. Не розумію я нових порядків. Повсюдно лунає «гроші», «нетто, «брутто», «накладні». Класовий ворог ходить у хутрах, а простий робітник голодує. Тільки думаєш щось зробити, — кажуть, давай самооплатність! Я усвідомлюю, що необхідно державний бюджет полегшити, але щось тут у цьому всьому неправильне, гниле.
Іван говорив емоційно, уривчасто. Саша бачила, що все це йому дуже болить.
Зайшли до кімнати. Вона була майже порожньою. Справа від входу стояло ліжко і дерев'яний потертий стілець. Над ліжком — портрети Леніна, Маркса і Троцького.
Зліва на маленькому столику, який раніше панам слугував для гри в карти, але після того мав, мабуть, кілька важких років, лежало кілька книжечок. Іван прочитав заголовок тієї, що зверху: Коллонтай «Новая мораль и рабочий класс».
«Своя людина», — подумав Іван.
2
Марта бігла вгору по сходах, а в голові зринали уривки розмови з гоноровою дружиною заможного бельгійця. Та щойно приїхала з Франції й привезла кілька модних журналів, за якими кравчиня мала пошити нове плаття.
Спершу Марті зовсім не хотілося відповідати на нудну балачку замовниці. Надто тоді, коли та між іншим обмовилася:
— А ви чули, що до Києва знову приїздить Айседора Дункан? Здається, буде танцювати 25 й 27 травня у театрі імені Тараса Шевченка...
Молода кравчиня на мить заціпеніла, а потім різко обірвала жінку:
— Вибачте, але вона мене не цікавить!
Незручна пауза на якийсь час повисла у кімнаті.
Коли дівчина зняла необхідні мірки, перемалювала до зошита фасони суконь і думала вже прощатися, побачила на бильці стільця плаття із блідо-рожевого крепу. Такого крою вона ще не бачила.
— Що це? — Марта підійшла ближче, щоб роздивитися.
— Облиш, не зачіпай, — жінка мало не вирвала плаття з рук Марти. — Тобі такого не зробити!
Марта розгубилася і не могла нічого відповісти, попри те, що зсередини спалахнуло ядуче відчуття образи. Жінка, побачивши реакцію дівчини, змінила гнів на милість і пояснила:
— Не тільки ти, найкращі модельєри Європи не здатні повторити плаття Мадлен Віонне[20]! Навіть щоб одягти таку сукню, необхідно вчитися! Вона і Люсіль Гордон[21]— це дві мої богині, на яких я молюся. Шкода, що остання вже два роки нічого не створює. Вона вміла зробити жінку спокусливою.
Замовниця не договорила, бо не знала — пристойно це чи ні — розмовляти з кравчинею про нижню білизну. Вона лише півроку, як була одружена з європейцем, і їй страшенно хотілося бути вишуканою дамою.
Марту охопила щемлива ностальгія за чимось прекрасним, яке вислизає з рук, з пам'яті й уяви, але нагадує про існування таємниць й іншого, прекрасного життя. В якомусь іншому житті вона могла б жити на вулиці Камбон[22], Фобур Сент-Оноре[23] чи на авеню Монтень[24], і, можливо, тоді їй підкорилось би плаття Віонне...
20
Мадлен Віоне (1876-1975) — французька кутюр’є. 1912 р. заснувала Дім моди Madeleine Vionnet, але здобула популярність після Першої світової війни. Найвідомішим винаходом мадам Віоне є косий крій.