Додому Марта йшла, не помічаючи нічого навколо, заглиблена у мрії й думки. То вона у голові прокручувала цей незвичний косий крій сукні. То взагалі сягала далі, поза кордони, у країну, якої вона ніколи не бачила, але яку вифантазувала, читаючи модні журнали та книги.
Вже причинивши двері своєї кімнати, вона помітила гостя, і серце мало не вискочило з грудей від несподіванки. Вона, звичайно, останні кілька тижнів понад усе бажала замирення з Володимиром, але, побачивши його вперше після того дня, відчула радше переляк, аніж радість.
Володимир сидів за столом, уважно вивчав газету і курив. У мушлі поряд уже було кілька недопалків. Поряд на столі лежав чималенький чемоданчик, на ньому зверху — коробка цукерок і вже над нею — маленький букетик квітів.
— Нарешті! Привіт! Я вже тут від нетерплячки просто помираю!
Марта вражено мовчала, спостерігаючи за безтурботною поведінкою Володимира. Ніби нічого й не сталося!
— Чого стоїш?! Проходь! Став чайник, а я розпакую цю таємничу валізку. Бо, б'юся об заклад, ти навіть не підозрюєш, що у ній.
— Володю, я... Ти хоча б вибачився! — сказала Марта докірливо, але без злості. Вона так і стояла на порозі, ніби ця кімната була не її.
— Ну, в нас зараз два варіанти: або ми забуваємо, що було, і живемо далі без мелодрам, або можемо спробувати зіграти старосвітський водевіль, але, дякую, без мене.
Володимир поглянув на Марту, на віях якої вже тремтіли дрібні сльозинки. Він трохи злагіднів, підійшов до дівчини, взяв її за плечі і сказав стишено:
— Забули, гаразд? Забули...
Марта впала йому в обійми, і вони стояли якийсь час мовчки, пригорнувшись одне до одного. Дівчина заплющила очі і спробувала віднайти у собі те відчуття злиття, розчинення у коханому, яке п'янило і зворушувало її раніше. Але не знаходила. Щось стало між ними... Та все ж, усупереч цьому, ця хвилинна близкість була приємною.
Вона подумала, що й справді, коли вони почнуть зараз говорити й згадувати, то лише роз'ятрять рану, яка вже переставала кровити. Залишити все в минулому теж було якось неправильно, адже, можливо, за інших обставин щира розмова могла б відновити місток між ними, ту зворушливу інтимну близкість, коли відчуваєш когось майже телепатично.
Але ні. Вперше у Марти з'явилося відчуття, що близкість була ілюзією. Насправді її, може, ніколи й не було.
Бо, здавалося, вони розмовляють різними мовами. Тільки чому ж вона зрозуміла це тільки зараз?
Володимир за хвилину збадьорився, вивільнився з обіймів і підійшов до столу. Вручив квапливо квіти, а потім і коробку цукерок (шоколадні, австрійські, до чаю!), гордо відкрив чемоданчик:
— Патефон! Тепер ти можеш слухати музику! Давай відразу щось поставимо! Я й рекорди приніс!
Володимир підійшов до ліжка, де лежало кілька платівок. Очевидно, місця на столі їм не знайшлося.
— Постав, будь ласка, чайник, я вже не проти чаю попити! — попросив, перебираючи платівки. — Ось романс «Молчи грусть, молчи...».
— Ти знущаєшся? — запитала Марта і процитувала: — «Стон души о разбитой любви... Не вернуть никогда, никогда...»
Запитала й відразу подумала, що на такі тонкощі Володимир просто не здатний. На щастя чи на горе.
— Марто, я ж прошу тебе, давай не будемо починати! Я просто згадав, що тобі подобається Віра Холодна[25]. Потім ми в кіно ходили саме на цей фільм! І ти мені розповідала, що, бач, — моя колега по фаху, а в кіно знялася, як там її, цю модистку, Лаб... Лабнова?
— Надія Ламанова[26]... Вибач, я справді сказала, не подумавши, — визнала Марта й підійшла до Володимира, щоб легенько погладити його по плечах. Він підставив ще й свою чуприну, сказавши кілька демонстративних «муррр», але очі зосереджено вивчали наліпки на рекордах.
— Добре! Те іншим разом послухаєш! Тут є вальс! Іспанський духовий оркестр. Зауваж, автор малюнка сам Маяковський!
— Чудово! Ти просто зараз можеш увімкнути музику?
— Звичайно! Я тобі все поясню: глянь сюди — тут треба заводити. Вистачає на одну сторону, це десь три-чотири хвилини. Голки слід змінювати часто, але вони продаються на вагу. Не знайдеш у крамницях, дістану. Ось тут вони зберігаються, — з цими словами Володимир відсунув спеціальний відсік у чемоданчику. Його очі просто горіли від захвату.
— А рупор де? — запитала Марта.
— Дурненька! Це ж не грамофон. Тут він вбудований у корпус. Коли будеш купувати ще рекорди, дивися, запитай, чи точно вони до патефона. До грамофона сюди не підійдуть. Зрозуміла?
26
Надія Ламанова (1861-1941) — російський модельєр, художниця театрального костюму. Мала звання «Постачальник Двору Її Імператорської Величності».