Марта покрутила у руках спорожнілий келишок з-під вина і, здається, майже не помічаючи Дмитра, почала говорити, ніби сама до себе:
— Ви таки праві — він і справді велика дитина. Дуже люблена мамою і кривджена дворовими дітьми.
— Він розповідав?
— Ні, але це очевидно для мене.
— Ви його добре знаєте?
— Невже вам справді цікаво? — стенула Марта плечима й продовжила говорити далі. Її голос звучав якось стомлено й безбарвно: — Звичайно, знаю. Я знаю всі його посмішки, і його ходу, погляд... наприклад, коли він вдоволений, і його бурмотіння, коли він хоче в чомусь мені відмовити і не знає, як. У нього такі шершаві руки, дужі й надто рано порізані зморшками, але вони все одно зворушливо милі. І він зовсім себе не знає. Ні своєї щиросердної, майже наївної, доброти, ні безмежного безжального егоїзму...
— Годі! Годі! Ми ж не на іспитах і не на сповіді. Ви його знаєте і все одно дуже кохаєте, так?
Марта кивнула, і в її очах забриніли сльози, але вона швидко опанувала себе.
— Зачекайте, я вам скажу ще одне. Найважливіше — я знаю, що він ніколи не одружиться зі мною, — здавленим голосом сказала Марта.
— Як правило, жінки цю ілюзію втрачають останньою, — зауважив Дмитро. Він починав ніяковіти від надмірної відвертості розмови.
Марта, що весь цей час дивилася кудись повз Дмитра, перевела погляд на нього. Її обличчя було якесь оспале, стомлене.
— Розумієте, я не змогла йому подарувати мрію. Для нього я — проста земна жінка, а з такими не одружуються.
2
Наступного дня Володимир повів Марту до кафе, у приглушеному світлі якого він, як правило, влаштовував ділові зустрічі. Те, що він взяв її з собою, означало, що сторони вже досягнули порозуміння, а ця вечеря була лише свідченням взаємної довіри і симпатії.
За столиком сиділо четверо. Крім Володимира і Марти, був іще Дмитро й опасистий приземок невизначеного віку. Тимура Миколайовича Марта бачила вдруге. Його простакувате обличчя з кирпатим великим носом і ріденькими білими віями дивилося на світ оптимістично й добротливо. Сидячи, він виклав поперед себе своє черевце, яке огортав неохайний пом'ятий костюм. Канотьє на його великій круглій голові з'їхало набакир, але чоловік усупереч правилам етикету не хотів його знімати.
— Минулого разу ми були в іншому кафе, — зауважив Дмитро, й Марта відволіклася від своїх спостережень. -Якщо я не помиляюся, на Воровського...
— А! «Семадені» на Воровського, 15, — підтвердив Володимир. — Нещодавно там у черговий раз робили облаву чекісти. Ми ж не хочемо, щоб на нас подумали, що ми якісь кримінальні «акули», еге ж?
— Це напівлегальне становище бізнесу у вашій країні мене вражає. Ви розумієте, що ми не можемо інвестувати гроші в бізнес там, де підприємець навіть не має виборчого права? — сказав Дмитро.
— Вкладаючи гроші зараз, коли все тільки починає розвиватися, ви випередите обачливіших конкурентів. За кілька років, коли все вляжеться, налагодиться і, зрештою, держава стане добрішою до приватної ініціативи, щось починати вже може бути пізно, — заперечив Володимир. — Я вам кажу, у що щиро вірю: великі гроші робляться саме у такі, здавалось би, несприятливі, нестабільні моменти історії.
— Якщо події у країні розгортатимуться саме за таким сценарієм, то, я думаю, ми зможемо повернутися до нашої розмови, — примирливо відповів Дмитро, але враз спалахнув знову: — Але як може таке відбутися, коли приватну ініціативу висміюють на державному рівні?! А всі ці працівники державних господарчих структур, фінінспектори — це ж справжнє пекло! З ними ж неможливо працювати!
— З ними не треба працювати, з ними треба домовлятися, — зауважив Тимур Миколайович, реготнув і підморгнув Володимирові.
— Ви натякаєте на хабарі?! — обличчя Дмитра спаленіло рум'янцем.
— Ти, хлопче, ніби старосвітський дівич, який уперше голі цицьки побачив, — майже лагідно відповів Тимур Миколайович. — У вас там у лондонах теж не святі горшки ліплять.
— Ви б не говорили так при дамі...
Володимир і товстун майже одночасно зневажливо хмикнули. Марта зробила вигляд, що не слухає розмову.
Дмитро озирнувся навкруги і побачив, що рідко хто з відвідувачів, як і Тимур Миколайович, зняв головний убір. Умеблювання кафе було непретензійним. Біля грубо збитих простих столиків стояли дерев'яні тверді стільці з округлими спинками. Поздовжні перекладинки неприємно врізувалися у спину. Столам бракувало скатертин та охайності. Здавалося, що на їхній поверхні написано недовгу, але бурхливу історію цього кафе.