Марта також упізнала свого давнього знайомого. Інколи так буває, що, зустрічаючи людей із минулого, ми відчуваємо до них більшу приязнь, ніж у часи активного спілкування. Так вийшло й того разу. Марту пойняв дивний болючий і водночас приємний щем. Перед її очима ожили картини з минулого. Забулися голодні дні, лишився лише спогад про сонячне проміння у кронах каштанів, теплий пісок на березі Дніпра і згасаюче відчуття дитинства.
Тому Марту раптом охопила незрозуміла їй самій радість зустрічі з Гербертом. Вона здалеку помахала йому рукою і, вчепившись у передпліччя свого супутника, підвелась навшпиньки, щоб сказати йому кілька слів на вухо. Він з розумінням кивнув і усміхнувся.
Вся безтурботна й весела компанія рушила до збентеженого Герберта.
— Доброго дня! Рада вас бачити, — вигукнула Марта.
— Знайомтеся, — це Володимир. А це Семен і Саша! Здається, ми цілу вічність не бачилися!
Чоловіки поручкалися.
Герберт зиркнув на непокриту голову Володимира. Сам він ніколи на вулицю не виходив без найпоширенішого зараз головного убору — кепки. Інакше відчував себе майже голим. Володимир натомість ходив по вулиці без капелюха. Перехожі, особливо старшого віку люди, озиралися на нього, як на божевільного, але зручність і власні переконання важили для нього більше, ніж людські пересуди.
Марта перехопила погляд Герберта, і їй згадалося, як на її несміливі зауваження Володимир завжди відповідав:
— Відходить мода на краватки. Скоро всі забудуть і про головні убори. Адже це безглуздий елемент туалету. В ньому немає ніякої необхідності.
— А взимку? — сміючись, недовірливо питала Марта.
— А на зиму у мене є добра бараняча шапка. Її зроблено з мого брата по розуму, бо я насправді баран.
— Не кажи так, Володю, ти дуже розумний, — сердилася дівчина.
— Бе-е-е! — відказував хлопець, роблячи їй назло дурнувату гримасу.
Марта відігнала несподіваний спогад і тісніше пригорнулася до Володимира.
Герберт стримано відповів на привітання і тепер наїжачено зиркав з-під лоба.
— Може, по пивку? — благодушно запропонував Володимир. — Завжди приємно поспілкуватися зі старим знайомим.
— Ні, вибачте, — відрізав Герберт, — маю нагальні справи.
— Шкода... Може, все ж таки приєднаєтесь до нас? Ну, будь ласка, не будьте букою! — грайливо попрохала Марта, дивлячись на німця своїми підмальованими очима.
Він не міг відмовити. На щастя, по дорозі йому не довелося багато говорити. Компанія була весела і сповнена хорошого настрою. Поряд весь час щебетала й заливалася сміхом Марта. Але від його погляду не сховалося, що її активність була якась гарячкова, нервова.
— Чому ви на мене так дивитеся? — запитала Марта вже у пивній.
Герберт, вагаючись, відповів:
— Незвично. Просто незвично.
— Чому? Я вам така не подобаюся? — у голосі дівчини бриніли нотки виклику.
— Мабуть, що ні, не подобаєтеся, — чесно зізнався німець. — Я запам'ятав вас юною дівчиною. Після війни ви носили майже лахміття. Але було у вас тодішній щось привабливе, невинне, чисте...
Герберт обірвав речення на півслові, вловивши зневажливий погляд Володимира, який, розвалившись, сидів навпроти нього. Закинувши голову назад, непман курив і знехотя вивчав хлопця. Одна його рука недбало обіймала Марту за плече. Після несподіваної паузи він неквапом сказав:
— Ви тут зовсім відстали від життя. Яка нудьга! Весь світ захоплюється «дівчатками-ляпавками», а ви ще досі застрягли в пуританській моралі покійної бабці Вікторії!
— Володя щойно з Америки, — похвалилася Марта.
— Ну, не все у них там добре, — відказав один масно-пикий, але ще молодий чоловік, котрого раніше представили як Семена. — Я чув, що у цих буржуїв строгий
«сухий закон». А у нас — краса: пиво — будь ласка! З минулого року ще й наливочку дозволили. Ходять чутки, що скоро дійде черга й до горілки.
— Щодо «сухого закону», то це не така вже перешкода для справжніх пияків, як ми, — усміхнувся Володимир. — Є такі місця, «спікізі», де кипить життя, алкоголю досхочу, а дівчатка у легеньких сукнях демонструють стрункі ніжки, танцюючи чарльстон.