«Балаган якийсь, — подумав Герберт. — Що я тут взагалі роблю?» І в цю ж мить погляд Володимира впав на нього.
— Давай тепер ти говори!
— Ні, ні, дякую. Я в такі ігри не граю, — відповів Герберт. А подумки себе раз у раз запитував, чи справді Володимир має намір виконати свою обіцянку. І така можливість ніяк не могла вкластися йому в голову.
— Не псуй усю справу! — незадоволено обірвав його Володимир. — Не соромся! Кажи!
— Та я навіть не знаю, чого мені треба. Я взагалі майже щаслива людина і цілком задоволений з того, що маю.
Після сказаного Герберта охопило відчуття вищості над цими людьми, які надають такого великого значення грошам і великим статкам загалом.
— Але чогось же не вистачає для повного щастя? -запитав Володимир.
Щось невловиме прошмигнуло мишкою в голові, і Герберт, не задумуючись, сказав:
— Ти не даси мені того, що я хочу!
— А ти спробуй, скажи!
— Ні, ні, не можна, — злякався своїх слів і зовсім розгубився німець.
— Та давай уже говори, бо просто як дівка біля печі! — сказав Тимур Миколайович.
— Марту... Марту ти мені не віддаси, — сказав Герберт і похолов.
— Серед нас є романтики, і це, як виявилося, на жаль, не я, — сказав Сашко, і всі присутні засміялися, навіть Марта, якій трохи полестила увага Герберта.
Володимир стояв серед кімнати, і до його дужої постаті (ноги на ширині пліч, руки в кишенях, голова гордо піднята вгору — хазяїн!) — було прикуто увагу гостей.
— Ну, тепер іще маму залишилося вициганити, — сказав Семен. — Я б охоче взяв. Ще, сподіваюся, не пізно поміняти автівочку на мамині пиріжки. Бо це ж найбільша, я вам скажу, розкіш.
— Ха! Мама — це святе! Я без неї з голоду помру, -сказав Володимир, і всі знову засміялися. Після того, як сміх затих, додав: — А от Марту — будь ласка! Для друга — не шкода!
Присутні замовкли. Герберту хотілось провалитися крізь землю, бо саме він став винуватцем пікантної ситуації, яка набирала несподіваного повороту.
— Я перепрошую, — сказав німець. — Я завів вашу гру у зовсім не те русло. Я, звичайно, не маю наміру забирати у... гм.. .у друга... його найдорожче.
Але Володимир не побачив того вишуканого виходу із ситуації, що його пропонував Герберт, навпаки — спалахнув і сказав:
— Умова була така: говорити прямо. А ці вибрики мене тільки дратують. Я кажу, що для друга, для тебе, мені нічого не шкода. З дівкою включно.
— Давай не будемо сперечатися і продовжимо розмову на тверезу голову, — підійшов з іншого боку Герберт і необачно додав: — Ти ж сам собі тоді заперечиш!
Ні, Володимир не відмовиться від своїх слів, — подумала Марта. І не такий він уже п'яний зараз, як здається Гербертові. Й роздавання це не показне, як би комусь не видавалося збоку. Не буде каяття, прохання переграти ситуацію, повернути подарунки. Володимир любив заробляти гроші й отримувати ті переваги, які вони давали, він зневажав бідність, але Гобсеком ніколи не був. Йому подобався сам процес, дія, виклик. А до життя він ставився легко, ніби до гри.
Завтра він прокинеться, пригадає події вчорашнього дня, й азарт досягти вдвічі більшого додасть йому наснаги й запалить вогонь жаги до перемог. І він здобуде все, чого захоче. Бо він переможець. І, здається, саме за це вона його полюбила.
Ці думки пролітали, не зачіпаючи її серця. Їй здавалося, щось тонке обірвалося в її грудях. І десь там усередині було до болю тихо й порожньо.
— Ні, я стою на своєму, — сказав Володимир.
«Він жодного разу за весь цей час не глянув у мій бік! — здивувалась якась частина Марти, а інша байдуже спостерігала за цим подивом. — Йому й на думку не спало, що я не безсловесна тварина і маю своє право голосу!»
Глядацька увага, ніби м'яч, знову перейшла до Герберта.
— Та йому духу не вистачить! — реготнув Семен.
— Отак і в житті, — сказав більше сам до себе Тимур Миколайович і запив ці слова віскі.
Сашко мовчав. Ситуація йому не подобалася. Він уже шкодував про свій вибір. І в цілому на душі було бридко.
Марті здалося, що земля пішла з-під її ніг. Вона майже фізично відчувала тремтіння грунту. Може, це сон? Ні. Здається, ні. Чи, може, вона до цього моменту спала? Раптом її охопила повна байдужість. Нехай буде, що буде. Їй усе одно. Більше нічого не має значення. Навіть Володимир.
Вона дивилася на нього порожніми очима. Питала себе, як могла його кохати, і не знаходила відповіді.
Лише ледь помітний щем стискав її груди, коли погляд ковзав по знайомих до болю обрисах обличчя, звуки його голосу ще зрадницьки входили в резонанс із її тілом, але це було вже минуле. Рідне й далеке водночас.