У всьому її збайдужілому єстві залишилося одне живуче й дієве відчуття — суміш дивної впертості і злості. Він «віддає» її? — Нехай! Вона не буде сперечатися, вона не переведе це на жарт, а віддасться Гербертові.
Тоді, коли всі надії і сподівання зруйновані, коли по твоєму серцю пройшлися панцирником, чи ж не байдуже, яку грати роль? Тільки опинившись на самому дні, можна раптом відчути смак до життя, як до гри.
Але чи ж буде вона, Марта, такою, як учора? Дуже швидко вона зрозуміла, що ні, не буде. Маятник її емоцій і бажань більше не розхитувався від полюсу до полюсу: ніби щось невидиме заморозило її почуття, ніби перетворилася вона вся на затужавілу статую.
— Ну, що ж, Герберте, ходімо! — почувся голос Марти, і Сашко, що стояв найближче до неї, здригнувся. Він тільки зараз усвідомив, що дівчина весь цей час була присутня тут, сиділа поруч.
Марта взяла пальто й сумочку і швидким кроком вийшла з будинку. Чоловіки мовчки подивились услід її рівній гордій спині.
Герберт і не думав іти за нею, але розумів, що має якось залагодити ситуацію. Якщо Володимир такий упертий, то він сам мусить перепросити Марту і спробувати виправити все через неї...
2
Збентежений Герберт вискочив з будинку і роз-зирнувся навколо. Марта сиділа на лавочці у дворі й терпляче чекала на нього. Поруч на доріжці змагався з неслухняним осіннім листям двірник. Розтривожена мітла покірно грала мелодію вогкого жовтня.
Шкода, доведеться говорити при сторонній людині. Хлопець підбіг до Марти і випалив:
— Вибач, я пожартував.
— Важливо те, що Володя не жартує, — сухо відказала Марта.
— Гаразд, але давай забудемо це як дурницю. Не можна так зопалу псувати собі життя. Вам треба помиритися з Володимиром.
— Ніхто й не сварився, — заперечила дівчина. — То ти хочеш мене чи ні? Може, я тобі теж не дуже потрібна?
— Ні, тобто, що я кажу, звісно, що я міг би тільки мріяти...
— То потрібна чи ні? — наполягала Марта, її голос був зловісно рівним і спокійним, а очі свердлили збентеженого юнака.
Дрібна мряка почала пробиватися крізь кошлаті на-бурмосені брови хмар. Розбурханий вітер зводив нанівець ретельну роботу двірника. Його цигарка, затисне-на між суворою лінією нижньої губи і дореволюційних вусів, потухла й безсило опустилася донизу.
Горжетка на сірому пальті Марти швидко намокла. Вона єдина зараз зраджувала її почуття, втілюючи у собі все те, що відбувалося в неї всередині. Герберт розгублено переводив погляд то на жалібне, просякнуте дощем хутро, то на темні очі дівчини, які блищали, виглядаючи з-під капелюшка «клош», немов дві калюжки.
— Так, — сказав тихо і несміливо й сам цього злякався.
— То що ти від мене конкретно хочеш — близькості?
— Ні, тобто, знову так і ні. — тут уже Герберт почав трохи опановувати себе. — Я не хочу, щоб було все просто так. Вважай мене міщанином, але я наполягаю на реєстрації шлюбу.
Марта гірко посміхнулася. Ось так завжди. Вона вже спостерігала таке в чоловіках: для більшості з них взаємність грала значно меншу роль порівняно з можливістю володіння жінкою. Ось і Герберт лише на хвилину завагався, а вже за мить забув, що вона кохає іншого. Звісно, що він про це загадає. Обов'язково згадає, але то буде значно пізніше. Коли трофей опиниться під надійним замком.
— Зауваж, ти мене береш не чистою! — з викликом сказала Марта. — Тебе це не лякає?!
— Ні, — вже цілком рішуче відказав Герберт.
Розділ 5
Київ, жовтень 1924 р.
1
До ЗАГСу вона ввійшла ще колишньою Мартою, яка крутилася на закаблуках, обіпершись ліктями об перегородку, зазирала, як службовець заповнює документ, і грайливо смикала Герберта за маленькі бурці на скронях. Вона ще фліртувала з ним, немовби з чужим. Але, отримавши «Запис про шлюб», жінка якось ураз посерйознішала. До помешкання німця вони вже йшли вдвох повагом, мовчки. Веселу ризиковану гру було скінчено, почалося життя.
Будинок, у якому жив Герберт, був зовсім новим, збудованим у стилі модерн саме напередодні війни, і ще зберігав рештки минулої величі. Але у еркерах на фасаді вже давно не працювали ліхтарі. Витончені, але інколи безносі чи безрукі барельєфи парадного входу соромливо кліпали на нових мешканців. Втім, схоже, що лише їм, безмовним свідкам революції побуту, яка відбулася в останні роки, було соромно. Натомість жильці упевнено крокували у брудних калошах по мармурових сходах, плювали у парадному і в коридорах, крали електричні лампочки у місцях загального користування, а їхні діти писали непристойні слова на стінах і величних колонах.