Глянувши на ванну в іржавих плямах і на якусь дивну чорну плісняву на її стінках, Марта вирішила, що тут наводити лад, як і митися, просто немає сенсу.
Далі пішла в кухню, де у неохайному капоті курила біля кватирки опасиста жінка приблизно сорока років.
— Доброго дня. Мене звати Марта Дерен, тобто Штільберг. Я дружина Герберта, — чемно привіталася Марта, намагаючись забути ті слова, які чула сьогодні зранку в коридорі.
— Здрасті, здрасті, — процідила крізь зуби сусідка. -Що ж ти, тільки вселилася, а вже порядки свої заводиш?! Хочеш показати, які ми нечепури?
— Я навмисне нічого не робила, — відповіла Марта стримано. — Покажіть, будь ласка, де на кухні я можу розмістити свій кухонний столик.
— Може, тобі й кімнату для прислуги, будуа-ар? — огризнулася жінка, зумисне розтягуючи голосні в останньому слові.
— Як вас звати?
— Люся. Люся Микитівна Остапченко! А шо таке?
— Це добре, що ми познайомилися, Людмило Микитівно, — холодно, але надзвичайно ввічливо сказала Марта. — І я думаю як господині й розумній жінці вам відомо, що ми з Гербертом маємо цілковите право на місце в кухні. Не менше, ніж у інших. Я сподіваюся, що ми порозуміємося. Без залучення третіх осіб.
— Бач, яка грамотна. Недостріляна, — вихопилося у Люсі Микитівни, але мусила поступитися. — Он там у кутку. Якщо розгребеш той хлам, матимеш своє місце.
Марта посміхнулася сама собі, що її залучили до категорії «колишніх». Це був нібито й комплімент. До цього часу її зараховували або до селючок, або до неп-манок.
Решту вечора вона присвятила тому, щоб відвоювати собі куточок на кухні у цілої купи всілякого мотлоху. Герберт тим часом у кімнаті доходив до точки кипіння...
Десь до одинадцятої ночі жінка нарешті вирішила, що пора привести й себе до ладу. Зігріла води, помилася просто в кімнаті й перевдягнулася. Герберта на той час попрохала вийти. Піклування про своє тіло повернуло її до тих налазливих думок, які вона придушувала у собі впродовж усього дня. Це були і болісні спогади, і пекучий жаль, що нив десь у грудях, і передчуття «шлюбної ночі»... Лише зараз зрозуміла, що за сьогоднішньою бурхливою діяльністю прагнула якось відволіктися, забутися.
Тепер, сидячи в кімнаті на ліжку, за кілька хвилин до того, як мав увійти її законний чоловік, вона роззиралася навколо, вбирала в себе атмосферу затишку й комфорту, якою віяло від рідних, знайомих речей: гардин на вікнах, чистої постільної білизни, білої мережаної скатертини, рушників. Ніби хотіла додати собі впевненості. Намагалася не думати ні про вчора, ні про завтра. Хай буде, що буде...
У двері постукав Герберт:
— Можна?
— Так, заходь, будь ласка.
Чоловік пройшов кімнатою, щоб сором'язливо сісти поруч із дружиною на ліжку. Вона була у вишуканому біленькому комбіне з дрібними рожевими трояндочками, на яке було накинуто халат, схожий на китайське кімоно. Тонкий аромат парфумів збудливо долинав від западин на шиї і ще мокрих завитків короткого волосся.
— Тобі не слід стригтися, — сказав Герберт.
— Це перший наказ законного чоловіка? — запитала Марта.
— Ні, це перше прохання. Не сприймай усе так колючо. У тебе просто дуже гарне волосся.
— Дякую.
Серце Марти калатало, ніби вона вперше опинилася наодинці з чоловіком. Вона чула його запах, пришвидшене дихання, відчувала гарячий погляд блискучих очей, і млосна дрож пробігала по її тілу.
Герберт зробив порух у її бік, але раптом хтось шалено протупотів по коридору, а потім подріботів назад, і чоловік відринув назад.
— Знову Остапченки... — сказав із досадою.
— Я познайомилася сьогодні з Людмилою.
— З ким?
— Люсею Микитівною. Це її діти? — здогадалася Марта.
— Так: семи, шести і п'яти років.
— Давай зачекаємо, поки вони вгамуються... А я... я трішки звикну до тебе, — попросила Марта.
Молодята прилягли на високі подушки з її приданого, не розгортаючи постіль. Мартине натруджене тіло, здобувши нарешті спокій, провалювалось у стан приємної невагомості і тонуло у м'якій перині й незграбних обіймах чоловіка. Приглушене світло абажура, додатково затінене зеленою хустиною, м'яко огортало кімнату і сприяло відвертості й відкритості.
— Хто у тебе був до мене? — запитала після недовгої мовчанки Марта.
— Нікого... Тобто була одна сільська вчителька два роки тому. Але то не було серйозно — ніяких почуттів, я маю на увазі. Вона була значно старша, вдова...