На превеликий свій подив, Марта почула тихі слова, призначені тільки їй:
— Я ж казав, що кармін не личить порядній жінці! — процідив крізь зуби Герберт, якому було прикро, що його дружина так негарно встряє у брудну сварку.
— Ти, взагалі, чоловік чи баба?! — вихопилося у Марти.
— То ти тільки з ним тиха овечка? — прошипів Герберт, за що отримав міцного ляпаса.
На щастя, увагу сусідів у цей час прикував Нечипір Олександрович, який надумав прямісінько біля порогу старенької сусідки виблювати рештки свого обіду.
Міцно загорнувшись у кімоно, Марта схопила свою сумочку, де сподівалася найти нашатир і валер'янку, й попростувала до бабусі, яка, схоже, була ні мертва, ні жива від потрясіння.
Конфуз чоловіка обернувся моральним провалом для Люсі Микитівни, яка мусила тепер швиденько роздати потиличники дітям, відправити їх до кімнати, а самій взятися до швабри і відра з водою.
Студент повернувся до навчання, зник з коридору і Сава Петрович.
Герберт спершу думав, що Марта швидко повернеться від сусідки. Думав, чи перепрошувати, чи прочитати лекцію про відмінність непманки від порядної жінки, й нервово поглядав на годинник. Чоловік раніше часто мріяв про те, як би воно було, коли б він володів Мартою. Але чомусь солодкі фантазії були приємніші за їх втілення. Ні, реальність не принесла прикрих відкриттів чи несподіванок. Він давно все вирішив про свою тепер уже дружину. Просто німець спостеріг такий парадокс: мрія втрачає свою привабливість під час прискіпливого огляду зблизька. І більшість вад, які здавалися дрібними, набували тепер гігантських розмірів.
Через годину стало зрозуміло, що дружина не повернеться, принаймні сьогодні. І свою шлюбну ніч Герберт проведе на самоті під акомпанемент п'яного хропіння Нечипора Олександровича, якого дружина вирішила не забирати з коридору. Люся Микитівна міркувала так: проспиться й на своїх двох прийде.
Таким чином, шлюбна ніч для Герберта була безсонною, але, всупереч очікуванням, неприємною. Десь під ранок він почав прокручувати події з самого початку, і йому спало на думку: це ж він сам усе затіяв! Це ж через нього Марта посварилася з Володимиром! Яке ж він мав право руйнувати хай погану, але пару! І докори сумління, ніби дрібні крихти, не давали йому спочити і в часи передрання, коли навіть старі позбуваються нічниць.
Лежачи на чисто випраному і напрасованому простирадлі, вдихаючи ніжний аромат парфумів, чоловік гостро відчув, що вже не уявляє свого життя без Марти. Де й поділося його вчорашнє роздратування! А от думки про втрату дружини й швидке розлучення були нестерпно болючими...
Сон не прийшов навіть тоді, коли Герберт почув, як уже зранку принесла свій товар молочниця, а двірник заходився вигрібати кухонне сміття. Знадвору було чути брязкання трамваїв, шурхіт автівок, перегукувалися між собою візники, хрипкі голоси викрикували про свою готовність придбати примус, наточити ножі й ножиці, почистити самовари. Звуки грамофона знизу і рояля з горішніх поверхів ознаменували те, що почала прокидатися заможна частка міщан. Місто пробуджувалося зі сну, а чоловік усе рішучіше переконував себе в тому, що має перепросити Марту і докласти всіх можливих зусиль, щоб утримати жінку, про яку мріяв, яку здобув і так швидко втратив.
2
Наливаючи валер'янку бабусі, Марта запитала:
— Як вас звати?
— Єлизавета Григорівна, а вас, дитя моє?
— Марта Штільберг. Я сьогодні розписалася з Гербертом.
Бабуся була говірка і приємна — дивовижне, майже неможливе поєднання для людини похилого віку. І хоча Марта вже починала куняти, вона з цікавістю дізнавалася трішки більше про мешканців комунальної квартири.
Єлизавета Григорівна виявилася єдиною справді законною господинею, походила з «колишніх» і була ровесницею весни народів, Олени Пчілки і покійного міністра фінансів Вітте. Її виховання колись почала строга бонна-француженка і завершив Київський інститут шляхетних дівчат. Жила з того, що потихеньку спродувала речі. Лишилося їх небагато, і що буде, коли вони закінчаться, вона просто не могла собі уявити. Мала надто слабке здоров'я, щоб іти кудись працювати.
Але за життя вона вже давно перестала чіплятися, і зустріч із тими, хто лишився на цьому світі лише на чорно-білому тлі фотографій, здавалася їй приємною і бажаною. Марта вперше зустріла людину, настільки байдужу до питань життя, смерті й переходу між ними.
Про Нечипора Олександровича старенька говорила, як не дивно, хороше. Так, п'яничка, але тихий такий, незлобливий чоловік. Про Люсю Микитівну що сказати? Замучена вона, того і зла. Гроші пропиваються, діти на голові сидять, чоловік не допомагає. Хіба тут характер не зіпсується? От помре Єлизавета Григорівна, і, може, Остапченкам її кімнату дадуть. Краще жити буде, просторіше.