— Але ж ми не можемо просто їм не відповісти!
— Хай Лариса Василівна напише їм, що не знайшла мене, і все, — запропонував Герберт, і відразу йому самому стало неприємно за можливу брехню.
— Не знаю, це якось непорядно... Ми могли хоч би спробувати розшукати твою сестру і написати про неї.
— Ти як знаєш, а я не збираюся займатися цим питанням взагалі, — розсердився Герберт. Він відчував, що потрапив у пастку, і не бачив з неї виходу.
— Гаразд. Вибач, — сказала Марта, а сама подумала про те, що коли Герберт відхрещується від цієї справи, то вона може все зробити на власний розсуд. Залишити лист батьків без відповіді у її очах було гірше, ніж боятися гіпотетичної небезпеки. Але й чинити зовсім проти волі чоловіка негарно. А чому б не написати так, як є, себто правду?.. Звісно, у дещо завуальованій делікатній формі. І саме політичні, а не особисті мотиви подати як основну причину небажання Герберта підтримувати зв'язок із родиною.
2
Одного вечора до Марти з Гербертом несподівано приїхав Григорій. Був якийсь зворохоблений, неспокійний. Скинув шапку, пригладив чуприну. Тупцяв на місці заталапаними у багнюці чоботами. Якісь тривожні думки не давали йому спокою, морщили чоло, облягали темним навколо очей.
— Все! Їду на Донбас! — сказав, ніби відрубав.
— Чого б це? — запитала Марта. Здивувалася, бо ж знала, як любив землю Григорій. Міг залишитися у Києві ще у 1920 році. Але тоді сказав: «Нащо мені голодне місто, коли біля землі, як добре погарувати, завжди хліб і до хліба буде?!»
— А навіщо робити, якщо все одно заберуть?! — вигукнув брат.
— Сідай! Розповідай! — попросила Марта. Щось їй підказувало, що це не просто так, відразу з порога, він почав говорити про політику. Не з плаксивих він, не з тих, що люблять скаржитися...
— Справді, давай скидай кожуха й сідай! — відклавши книги, підвівся Герберт з-за столу, щоб зустріти шурина.
— Ці хлібозаготівельні кампанії скоро вже доконають село! — схвильовано випалив Григорій, а погляд його тікав геть. — Збираються сільські активісти й ходять вилучати збіжжя. Лишають на місяць на людину 30 хунтів хліба. А хіба з них проживеш, якщо їси тільки хліб і картоплю, а м'ясо тільки на Великдень і Різдво бачиш?!
— То, може, далі краще буде? — сказала Марта і сама не повірила своїм словам.
— Краще! — вигукнув Григорій так, що жінці аж морозом сипонуло поза спиною. — Краще! Та у червоних одна політика: «Не лицем — а сракою до села!»
— Гриша, що ти таке кажеш! — знічено прошепотіла сестра.
— Те, що знаю! Для вас, городських, війна у 1920 році закінчилася, а для нас триває і по цей день. Вони тобі чорні дошки на воротях вішають, називають «спекулянтом» за проданий своїм потом і кров'ю хліб! А тепер все — нема хліба, нема хати! Їду на Донбас!
— Як — нема хати? — ошелешено запитав Герберт.
— А так: прийшла оця п'яна голота, незаможники по-їхньому, давай хліб, кажуть! А я — стріляй, — не віддам. Руки заломили, на коліна, як кріпака якогось, поставили. Все вигребли, злодюги! Навіть посуд на черепки потовкли. Тоді я підпалив усе, що лишилось, — хай горить до бісової матері!
Перший спалах емоцій, які випалювали нутрощі Григорія, зійшов, як шумовиння. Біля столу з чаєм і хлібом він якось обм'як, стишився. Його кремезна мужня постать згорбилася над горнятком і відкидала чудернацьку тінь на стіну.
— Та що ж це таке — що на рідній землі усім жид заправляє?! — з гіркотою мовив він. — Йому, бачте, і землю дають, і як нарізають шмат, то не де-небудь, а на півдні, в Криму! А українцеві — дулю з маком!
— Гриша, прошу тебе, не кажи «жид», так зараз заборонено говорити, — попросила Марта.
— А це що за витребеньки? — похмуро буркнув Григорій.
— Треба казати «єврей», — підказав Герберт. — Марта правильно зауважила. Як будеш освоюватися на Донбасі, то мусиш перевчитися, бо матимеш і там проблеми.
— Та хай уже буде «їврей» чи дідько лисий!
— З єврейським питанням теж не все так просто, — продовжив тему Герберт. — Бач, їм теж синагоги і хедери закривають. Їдишем не всі задоволені...
— Та мені до них байдуже. Але жид цей червоний так вже наприкрився й наосоружився, що й просвітку не видко!
— Чи не погарячкував ти, Гриша? — обережно запитала Марта, повертаючись до головної новини. Бачила, що брат уже трохи заспокоївся. Їй у голову ніяк не могло вкластися, що Григорій спалив свою потом і кров'ю ставлену хату.