— Це ти натякаєш, що я бухнув у дзвони, не глянувши в святці? Це вам, городським, може так здаватися. А нам на селі вже давно ясно, що комуніст тільки промови виголошує, але все у стару дудку грає, щоб селянина уговкати. Буде у нас іще кріпосне право, як за царя!
Решту згадок про той вечір у пам'яті Марти ніби за-тягло туманом. І десь у цьому тумані зник Григорій.
Київ, 12 березня 1929 року
Кутаючись у стареньку ватянку, Марта бігла по заледенілих вулицях Києва. Навколо чимчикували підтюпцем задубілі від холоду зіщулені перехожі: підняті плечі ніби прагнули заховати у собі змерзлі носи й червоні щоки. І кожна скоцюрблена постать думала про своє і спільне водночас: де взяти харчі? Щодень із крамниць і кіосків зникали одне за одним продукти: цукор, сіль, масло, яйця, чай, а найперше — хліб. Перед пекарнями тепер стояли довгі хвости, а про шинку чи про шматок свинини взагалі можна було тільки мріяти. Ось уже й «заборні картки» ввели, але не всі їх змогли дістати... До того ж щезли гас, бензин, мило, папір.
Здавалося, не тільки у природі, а й у людському житті запанувала одна безпросвітна зима, а світ збожеволів. Газети кричали: «Хліба немає, бо мужики скот хлібом годують». А всевідаючі баби-сідухи на базарі шеп-талися — жди війни! Тим чуткам Марта не йняла віри, але на серці все одно було тривожно. До всіх останніх сумних подій жінка ще переживала за свою сім'ю в селі. Два місяці страшних морозів у 25-30 ступнів знищили озимину, а люди й худоба замерзали через неможливість дістати дров: або заборонено, або можна, але за захмарну ціну. Зубожіле село неспроможне було дати собі раду, бо протягом останніх більш як десятка років його тільки те й робили, що грабували. Тому ще на початку березня Марта передала трохи грошей батькам на дрова і теплий одяг. Звичайно, завдяки Гербертові. Сказав: «Неси у "Торгсин" той ланцюжок і перстень, що мені від матері дісталися!» Марта трохи поплакала, і соромно було, і сумніви брали, але інакше необхідну суму не було де взяти. До грошей спакувала кілька номерів «Вістей», бо ж до села газети можуть місяць-два йти. Подумала, хай старі хоч потішаться, як сестра почитає їм уголос Остапа Вишню...
Тепер жінка міркувала собі, чи вистарчить родині на все, а найперше — чи щасливо добралася до села Явдош-ка, чи не замерзла, чи не пограбували її дорогою.
Біля виконкому було незвично людно. Марта стрепенулася — що це? Виявляється — демонстрація тих, хто не зміг отримати заборні картки на хліб. «Та тут же більше тисячі людей!» — жахнулася жінка.
Натовп розбурханого голодного люду згріб Марту і ковтнув у свої задушливі обійми. Жінка спробувала виборсатися назовні, але їй це не вдавалося. У цю мить почулися грубі окрики й розпачливі зойки. По юрбі прокотилося хвилею «Міліція! Арештовують!» Живе схвильоване розтривожене море сколихнулося. Здавалось, суне вітровій-громовиця. Марту кидало з боку на бік, аж поки чиїсь грубі чоловічі руки не схопили її й не витягнули на сусідню вуличку.
Перший здогад: невже її арештовано? Одна-єдина думка неначе пульсувала у скронях. Невже арештовано і так безглуздо?! Вона ж не мала наміру протестувати, хоча ще вчора їй було сказано: «Громадянко, звертайтеся пізніше, карток більше немає!»
Але як тільки крики почали стихати, мозок запрацював краще, ба — навіть почав ставити цілком доречні запитання: «Що це за стара, латана-перелатана шинель білогвардійця? І чиє це обличчя, так густо поросле бородою?»
— Не помнишь? — запитав незнайомець.
— Ні, — зізналася щиро Марта і, як тільки чоловік її відпустив, зробила крок назад.
— А я тебя помню, — він теж відступив і закурив самокрутку. — Я не обижаюсь. Дашь мне-что то покушать и отстану. Могу даже чем-то помочь... Надо?
— Немає чого допомагати. І харчів зайвих немає, -швидко відповіла Марта. Вона роздумувала над тим, чи не потрапила у ще гіршу халепу, ніж та, від якої її було щойно порятовано.
— Ха! Еще не вспомнила! Ну, прости уж — всю изысканность растерял. Но ты меня и раньше-то не жаловала.
— Льова... Тобто Лев Михайлович, — нарешті впізнала Марта.
— Он самый! — хмикнув обірванець.
— Ось, візьміть, — піддаючись пориву, жінка відбатувала чималий кусень хліба і боязко простягла чоловікові.
— Премного благодарен! — подякував Лев Михайлович і похапцем, зовсім не відповідно вишуканим словам, які щойно прозвучали, вихопив хліб, щоб відразу його запхати до рота.
— Вибачте, це все. Я мушу йти, — квапливо сказала Марта, ховаючи погляд.
— Честь имею кланяться, — відповів чоловік і вже, коли Марта відійшла від нього крикнув у спину: — Эй, красавица!.. А Тимофей твой с гетьманом укатил...