— Освіта! Школи! Ліквідувати неписьменність трудового люду! Бо ж, здобувши владу, ми ще сліпі, як кошенята. І, на жаль, в усіх сферах мирного життя потребуємо реакційних старих кадрів!
— І що ж у цьому страшного? — здивувалася Марта.
— Яка ж ти наївна! Дитина, та й годі! Це ж наш класовий ворог! А що робить ворог? Шкодить! Тільки й дивиться, яку капость учинити!
Сірий драний кіт вистрибнув з арки будинку, від якого тхнуло смородом, вільгістю й сечею. Розбишака різко зупинився й розвернувся, щоб дати смачного по-личника такому самому облізлому і бруднючому дворовому псові, який рвонувся за ним слідом. Затим хоробрий вояка дременув геть, проскочивши між ногами Івана й Марти.
Дівчина від несподіванки заточилась і вхопилася за руку свого співрозмовника. Втім ця пригода не налякала її, як був подумав Іван, а розсмішила. Марта дзвінко розсміялася, швидко перемкнувшись із такої нудної політичної теми.
Хлопець і собі усміхнувся. Йому було і приємно доторкнутися до Марти, й почути її сміх, і водночас він шкодував, що його так підло обірвав якийсь котяра.
— Я про що. Я про що хочу сказати. Ми недаремно йдемо у місцевком. Починати потрібно з політичної освіти! Знаєш, ці книжки просто перевернули мій світ! Я був би повним неуком, якби не вони!
У місцевкомі панувала атмосфера руху і справи. Відбивала недоладний ритм друкарська машинка, поряд на рахівниці цокали круглячки, а просто на підлозі двоє молодих дівчат у толстовках і червоних хустинах малювали гучний транспарант.
Іван попросив Марту зачекати у залі, а сам попростував до дальньої кімнати. Двері лишилися прочиненими, і дівчина тихцем спостерігала за впевненою поставою і рвучкими рухами нового знайомого, спалахами іскор у його очах.
Раптом хтось поряд присвиснув. Марта обернулася, і їй в очі війнув терпкий дим махорки. Рудий вусань із покльованим віспою обличчям мружив очі, солодко затягуючись, і пантрував за нею.
— Як звати?
— Марта, — неохоче відповіла дівчина.
— Хто така? Інтелігентка якась, ге? — чоловік зневажливо вивчав її вбрання крізь звої тютюнового диму. Хоча її плаття було перешите зі старого, але випромінювало кокетство і обізнаність із останньою модою. Марта пишалася тим, як їй добре вдалося перешити старе на щось оригінальне, але зараз у неї виникло відчуття, що вона вбрана у лахміття.
— Ні, кравчиня, — відказала.
— Ага. Це добре, — чоловік поклав дівчині на плече руку. У Марти аж коліна затремтіли, а по хребту закололо електричними голками. Кожною клітинкою своєї шкіри вона відчула непереборну відразу й різко відсахнулася, скинувши руку з плеча.
— А замашки буржуйської фльондри. І пиха також,
— розсердився вусань. Але тут підійшов Іван і незнайомець відійшов від дівчини.
— О! То ти вже роззнайомилася тут! — вигукнув Іван.
— Це Сава Петрович — наш герой. Такий боєць, яких мало. Ворога ненавидить люто, і позиція класова правильна.
Перемагаючи огиду до рудого, Марта з приємністю відзначила, як і з захопленням говорив про інших Іван. Як знаходив у кожному з присутніх щось хороше. Безбарвні чужі обличчя оживали, ставали рідними, близькими. І здавалося, що у цій просторій брудній кімнаті вона вже бувала не раз. Стіни дихали приязню, грубі лави й столи — затишком.
Серед червоних бувають хороші, — думала Марта ввечері, прасуючи пошите. Особливо Іван. Обличчя у нього ніби й нічим не привабливе: трикутне, худорляве, гострі вуса і маленькі очі, але водночас чимось цікаве. Погляд з-під рівних, спокійних брів промовляє: я не зраджу, не обдурю...
Натомість Герберт якийсь моторошний, похмурий. Іван, звісно, теж не смішко, навпаки — такий весь серйозний, цілеспрямований. Але цей німець справжній мовчун. І вона йому не сподобалася, це вже напевно. А Марта не любила тих чоловіків, яким не подобалася.
До кімнати тихо зайшла тітка Валентина. Її незвичний лагідний, співчутливий погляд вирвав дівчину із задуми і навіть трохи злякав.
— Щось на кухні допомогти?
— Ні, доцю, — похитала головою жінка.
— Вам погано?
Тітка Валентина схлипнула, подала Марті листок паперу й тихенько вийшла з кімнати.