Трохим. Диви!
Омелько. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб їсти i що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка, — i вкрадено.
Трохим. Мабуть, що так… А не чув, коли буде весiлля?
Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, — жених i досi спить.
Входе Мартин.
Мартин. Чого ви тут стовбичите?
Омелько. Стола вiд Сидоровича принесли.
Мартин. Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi.
Омелько i Трохим виходять.
Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гасає по хазяйству!.. Нащо вже я, от, здається, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу уранцi довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу пиху тобi дає. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти спиш! «Дома пан?» — питають. «Та ще сплять!» О! I всi на пальчиках… Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду лежать до снiданку.
Омелько несе ночви i вiдро води.
Що це?
Омелько. Та умиваться ж.
Мартин. Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тiлько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловiка…
Омелько. Та я ж письмоводителевi над ночвами цiле вiдро води на голову вилив.
Мартин. То iнча рiч — чоловiк сирий i на похмiлля.
Омелько. А цей хiба тверезий вчора лiг?
Мартин. Не твоє дiло! Iди вiзьми велику дерев'яну миску i води в полив'яний глечик.
Омелько. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. (Пiшов).
Мартин (один). Треба десь такого служку достать, що при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нiчого не тяме.
Омелько вертається з глечиком i мискою.
Там постав, i якщо спить, то навiдайся через яке время.
Омелько пiшов у другу хату, входе Палажка.
Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?
Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово.
Входе Омелько.
Мартин. А що?
Омелько. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк i знову захрiп.
Мартин. Навiдайся ж опiсля.
Омелько. Може б, я там посидiв, поки прокинеться?
Мартин. Опiсля, кажу тобi. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш.
Омелько. А потiм прозiваю — будете лаять.
Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?
Омелько. Порося патрають.
Мартин. О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде.
Омелько пiшов.
(До Палажки). Я ж тобi казав, я ж тебе прохав, щоб ти їй не давала нiякої роботи, руки чисто порепаються, — а ти порося її заставила патрать!
Палажка. Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить, коли робiтницi не тямлять нiчого.
Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, iди, душко, сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом.
Палажка. А ти ж з ним балакав?
Мартин. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним: п'ятсот рублiв приданого, весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi предмети на продовольствiє i хату поставить у городi — мiсце у нього є.
Входе Марися.
Ну, то iди ж, Палазю, щоб справдi там робiтницi не нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок.
Палажка пiшла.
Ну, моя дитино, я вже скiнчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля.
Марися. Не любите ви мене… випихаєте з дому…
Мартин. Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще бiлий хлiб, нiж чорний, краще пан, нiж хам! I батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокiйно, бо душа моя знатиме, що мої унуки — дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими вiд себе! I дай бог, щоб ти не знала; а я всього попробував i знаю. Не хмурся ж, не хмурся… Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойнiше сидiть… так, нiби за роботою. (Садовить її). Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слiд дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! (Пiшов).