Марися, потiм Омелько, проходе у кiмнату, де спить Нацiєвський.
Марися (одна). Ох тату, тату! Якби ви знали, як менi тяжко слухать вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай тiлько слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч рiжуть — однаково!
Входе Омелько.
Омелько (несе обома руками миску, а в мисцi глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбирає!.. Одчинiть менi дверi, а то воду розхлюпаю…
Марися одчиня.
Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить… (Вийшов).
Марися (одна). Виходь, виходь скорiй… Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.
Входе Нацiєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчi, а бiля руки ширшi. Штани широкi, трубою, коло чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мiдними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.
Нацiєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось?
Марися. Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, i лягли важко, i встали тяжко…
Нацiєвський (набiк). Зразу збрила! (До Марисi). О, яка ви гострая i строгая!.. (Бере гiтару i побренькує). Нам з привички. Iнчий раз, як вернешся од Шулемки{10}, так ще тяжче ляжеш, одначе дiла за нас нiхто не робе!.. А ви вишиваєте?
Марися. Нi, я не вмiю, так сидю, батько звелiли вас пiджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня…
Нацiєвський. А хiба ви не баришня?
Марися. Не знаю, як вам здається… Я проста дiвчина, мужичка, нiчого не вмiю; я умiю жать у полi, громадить, мазать, корiв доїть, свиней годувать… Подивiться, якi у мене руки…
Нацiєвський. I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж — iбо ми вже з папiнькою вашим сiє дiло покончили, не знаю, як ви, — тодi не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная… i руки побiлiють… А по вечорам я буду вам грать на гитарi. Буде весело, у мене знакомих доволi…
Марися. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують, а я вас не люблю…
Нацiєвський. Як побрачимся, тодi полюбите!.. Любов — ета злодiйка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гiтарi i спiва).
У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розтаїте.
Марися. А я чого буду таять, я не снiг.
Нацiєвський. Ну, розтопитесь…
Марися. Борони боже! Хiба я смалець?..
Нацiєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене — ручаюсь.
Марися. О нi! Ви менi противнi…
Нацiєвський. Ето даже обiдно, iбо я всегда нравiлся женщинам… Почему же у вас такая злость протiв меня?
Марися. Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi, от через це ви менi противнi.
Нацiєвський. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говорiте по той простой причинi, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрiтесь i апробуєте — как пишется в журналах, — тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлуєм, как жених i невеста. (Спiває). Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте!
Марися. Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з мухами, нiж вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить, i очi мої не стрiнуться з вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, i не розлучить нас нiхто — хiба могила, а за вас я тодi вийду замiж, як у спасівку{11} соловейко заспiває! От вам уся моя правда. I нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не приїздiть; а тепер — прощайте! (Хутко виходе).