Омелько. У садку сидять.
Мартин. Гукни й на неї, щоб iшла.
Омелько пiшов.
Палажка (у дверi). Дiвчата! Готуйте стiл!
Мартин. Що ж це нема гостей?
Входять дiвчата i пораються коло столу.
Палажка. Кого ж ти кликав?
Мартин. Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками, з дочками, — набереться доволi.
Входе Дульський з жiнкою.
Дульський. Здоровенькi були!
Мартин. Просимо, просимо…
Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають.
Дульський. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв!
Мартин. Спасибi!
Входе Протасїй з жiнкою, двома дочками.
От i Протасїй з сiмейством.
Дульський ховається мiж бабами.
Протасій. Всього доброго вам у хату! (До Мартина). Голова трохи болiла пiсля вчорашнього… А добре спiва гражданський офицер, твiй зять! Я ще як жив на Дiдовiй Балцi… А там здавна осiвся Кирило Гарболiнський, вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому году i нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi… тодi не так ще сутужно було на землi, як тепер… А ми держали сад i став графа Рип'яшинського, на одкупi… Сад був чудесний… Одних груш, бувало, в Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi поїдять, та доволi того з тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!..
Тимчасом як Протасїй говоре, входе ще Сидорович з жiнкою, здоровкаються, жiнки цiлуються; входе Марися; Сидорович глянув на Протасiя, махнув рукою i пiшов до Дульського. Слуха один Мартин, которий теж покида Протасiя, i той, смазавши слiв десять на вiтер, замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив Дульського.
Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать?
Мартин. От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться…
Протасiй (Дульському). От і добре, поки обiдать, я тобi скiнчу про церкву, — вчора недоговорив, хтось перебив.
Дульський (набiк). Нiкуди вiд нього не сховаєшся, заговорить на смерть.
Входе Рачинський з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. Протасiй застукав Дульського i розказує йому, а той тiлько головою хитає. Мартин почина нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля, то жiнку манить до себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве Марисю. Пiд кiнець монологу вiн зовсiм стурбований.
Протасiй. Так ото, знаєш, поїхали ми у Кременчук{12} з Сидором Карповичем Жироїдовим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде, як умер в Яструбинцях{13}… царство йому небесне… Балка упала на голову i вбила його… славний чоловiк — я з ним спiзнався ще у Плисковi{14}, iмiнiї графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу… Я в нього достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не дасть… Поїхав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а старий Жук i каже: шкода, млин стоїть, поправляють. Нiчого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович — вiн пiдрядився в Розлогах, у Херсонщинi, строїть церкву i ото попросив мене поїхать з ним у Кременчук лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не доїжджаючи Кременчука, є город Крилов{15}, а там живе давнiй мiй приятель, ще й кум — Супостатов. Лiсом торгує. Ми з ним у венгерську кампанiю{16} познакомились, я хрестив з його жiнкою дочку у Митрофанова, — може, знаєш? Єлена Вiкентьєвна…
Входе Омелько.
Омелько. Оказiя, пане…
Мартин. А що? Де панич?
Омелько. Подався у город.
Мартин. Як?
Омелько. Наняв Шулима, i той його повiз на своїй коняцi у город.
Мартин. Брешеш, iроде!
Омелько. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав менi: кланяйся своєму пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи… Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтiла, i я бiльш нiчого не чув.
Мартин. О господи! Що ж це? Насмiшка? Не може статься, тобi так здалося!
Омелько. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду.
Мартин хватається за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться.
Дульський. Ходiм, панове, бачите — чоловiк у такiй оказiї, чого нам тут стирчать.