Степан. Та… воно… я й сам бачу тепер… я не вiд того… не знаю, як батько…
Гервасiй. От я з ним побалакаю.
Степан. Тепер не кажiть, Гервасiй Степанович, бо, борони боже, ще гiрше заслабне…
Гервасiй. Я знаю, коли сказать, тiлько не потурай батьковi, не шукай дворянства, усе буде гаразд.
Палажка (з дверей). Iдiть, Гервасiй Семенович!
Гервасiй iде.
Зрадiв старий, аж наче ожив трохи!
Гервасiй i Палажка пiшли.
Протасiй, Микола i Степан.
Протасiй. Стьопа! Микола! Iдiть, я вам розкажу.
Микола i Степан беруть стiльцi i сiдають коло Протасiя.
От Гервасiй каже, що два з половиною мало, а як я у покiйного землемiра Кацавейченка брав пiвтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його харчах… Раз, знаєте, поїхали межувать землю до Губачевських-Носачiв… Вони жили тодi всi вмiстi у Семикратах… а батько їх, — нiхто з вас не знав батька? Вiн лiт п'ятдесят тому як умер, не знали?.. Нi, нi, не знали… Перерiзав собi горло бритвою… Вiн був жонатий на Свербихвостовiй, — там лукава була жiнка, борони боже всякого хрещеного вiд такої!.. Змолоду крутила хвоста з уланами… Недалеко вiд них стояв уланський повк, так вона одного улана… от забув, як його фамилiя… на умi вертиться… так якось чи на птицю, чи на лоша скидається… так окрутила, що вiн покинув службу i переїхав до неї у село нiби управляющий i почав заправлять… Гi! Гi! А сам Губачевський-Носач тут же живе i нiчого не каже… Заперся собi в своїм кабiнетi i наче його нема… Гi! Гi!.. Так мужикам стало жаль пана, вiн, покiйний, добрий чоловiк був, i таки улан той… от забув фамилiю… обiжав їх. Застукали мужики того улана… Ксьокачевський! А бодай тебе, так так, Ксьокачевський! Я ж кажу, що на лоша скидається, — ксьо, ксьо, Ксьокачевський! Застукали на току, зв'язали i одвели в стан! Отаке було… А пiд старiсть, як уже почало вiд старої Губачевської трухлявим деревом одгонить, вона добивалась вiд старого Губачевського-Носача любовi… все спiвала йому: гори, гори, моя лампада… Гi! Гi! I до того його довела, що вiн перерiзав собi горло бритвою. Так з'їхались наслiдники, i треба було розмежувать землю. Кацавейченко покiйний — царство йому небесне — й каже менi: бери астролябiю — поїдемо! А дощ як iз вiдра…
Виводять Мартина пiд руки Гервасiй i Палажка, Марися йде за ними.
То я вам послi докажу. Це дуже цiкаво.
Мартин, Гервасiй, Протасiй, Палажка, Марися, Микола i Степан. Мартина садовлять на стiльцi. Вiн жовтий — вiд розлиття жовчi.
Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевiвся Боруля!
Гервасiй. Послухай же мене, Мартине, я тобi добра зичу. Зараз i поздоровшаєш.
Мартин. Нi… ще поїду в город, повезу всi дворянськi бумаги Каєтану Iвановичу…
Гервасiй. Знову за своє! Мало тобi лиха через те химерне дворянство?
Мартин. Бумаг же, бумаг багато… П'ять лiт дiло йшло… зовсiм було признали, сопричислили… i не утвердили! I через що? Пустяк! Сказано у бумазi, що не так хвамилiя стоїть: у нових бумагах — Боруля, а у старих — Беруля!.. Бодай тому писаревi руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля… Я i сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може, й Беруля!.. Та так i покинуть? Жаль живий бере мене за серце… А може, ще Каєтан Iванович…
Гервасiй. Витягне з тебе яку сотню або й двi.
Мартин. А як докаже, що Боруля й Беруля — однаково?
Гервасiй. Чом же вiн i досi не доказав? Повiр менi, Мартине, нiчого з цього не буде, тiлько хазяйство зведеш, дiтей старцями зробиш i сам у бiдностi помреш. Чого ж ти хочеш?
Мартин. Дворянства…
Гервасiй. Нi, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе… воно тебе посварило з Красовським i зо мною, — всi бiди твої вiд нього!.. Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму i без науки хлiба не дасть. Послухай мене: спали всi бумаги, щоб i не свербiло, бо ти слабий на дворянство i умреш вiд цiєї хвороби.
Мартин. А як утвердять?.. Може, хоч пiсля смертi утвердять…
Гервасiй. Ну, роби як хочеш!