— І все ж, пристаючи на загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, що лютуєш, немов якийсь дикун, що ламає фігури святих, — зауважила Рут.
— Та то ж самі місіонери й потрощили божі образи, — засміявся Мартін. — От шкода, що всі вони подалися до дикунів, і нікому поскидати ці старі образи — добродіїв Вендервотера й Препса.
— А заразом і всіх професорів, — додала Рут. Мартін похитав головою.
— Ні, професори-природники повинні жити. Це справді великі люди. Але порозбивати голови дев'ятьом із десяти професорів філології, цим вузьколобим папугам, — не завадило б.
Присуд над професорами був суворий, а Рут він і зовсім видався блюзнірством. Вона мимоволі порівняла тих солідних, освічених, елегантно вдягнених професорів, що говорять плавно й спокійно, приємно вражаючи блиском культури, з цим парубком, якого вона чомусь покохала і на якому не сидів пристойно жоден костюм, з чудним хлопцем, який мав випнуті м'язи, що посвідчували про тяжку фізичну працю, а під час розмови гарячкував і, втрачаючи самовладання, замість коректних зворотів вживав образливі слова. Ті хоч одержували добру платню і — ніде правди діти — були справжні джентльмени, а цей не міг заробити ні цента, та й взагалі далеко йому до них.
Рут не вважала ні на Мартінові слова, ані на його аргументи. Що його докази хибні, для неї було ясно, — правда, з суто зовнішніх ознак. Професори мали рацію, бо вони в своїх літературних судженнях досягли успіху, а Мартін — ні, бо не міг продати жодного свого твору. Кажучи його ж словами, вони «добулися всього», а він нічого. Та й як міг мати рацію він, що так недавно стояв у цій самій кімнаті, незграбний і червоний од збентеження, злякано озираючись, щоб не збити плечем якої статуетки, і питав, чи давно помер «Свайнберн», та хвалився, що читав «Ексцельсіор» та «Псалом життя».
Несвідомо Рут сама підтверджувала Мартінові слова, що вона схиляється перед загальновизнаним. Він чудово розумів перебіг її думки, але не хотів над цим замислюватись. Він кохав її незалежно від того, як вона дивиться на Препса й Вендервотера та професорів англійської філології, і чимраз більше переконувався, що деякі опановані ним галузі мислення й знання вона не те що не може осягнути, а просто не знає їх, не знає про їх існування.
Рут була певна, що Мартін зовсім не розуміється на музиці, а його погляди на оперу були ще й зумисне викривлені.
— То як тобі сподобалося? — запитала вона якось, коли вони поверталися з опери.
Того вечора він дозволив собі нарешті піти з нею в театр, цілий місяць суворо заощаджуючи на їжі. Марно прождавши, поки він сам поділиться з нею враженням, Рут, схвильована й зворушена тим, що бачила й чула, заговорила перша.
— Мені дуже сподобалась увертюра, — відповів він. — Чудова.
— А сама опера?
— Теж чудова, тобто оркестр. Але було б далеко краще, якби ті ляльки не стрибали, а сиділи тихо, а то й зовсім пішли б зі сцени.
Рут жахнулася.
— Ти, звісно, не маєш на думці Тетралані чи Барілло?
— Чом ні? І їх, і всю ту братію.
— Але це ж великі артисти! — протестувала вона.
— І все ж своїм безглуздим кривлянням вони тільки псували музику.
— Невже тобі не подобається голос Барілло? — запитала Рут. — Його ставлять на друге місце після Карузо.
— Чом ні — подобається, а голос Тетралані ще дужче. Голос у неї незрівнянний, — принаймні так мені видається.
— Але... але... — затнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.
— Отож-бо й є. Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх, коли грає оркестр. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, теж наче янгол, відповідає йому під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п'ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б'ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками. І вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним, романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, абсурд! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам'яла.
— Ти просто не розумієш, — заперечувала Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті. — Малярство має на полотні тільки два виміри, але завдяки майстерності художника ми сприймаємо картину в трьох вимірах. Письменник теж має бути всемогутнім. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ні сам автор, ані будь-хто інший їх знати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. З деякими суперечностями хоч-не-хоч доводиться миритись.
— Так, я розумію це, —відказав Мартін. —Усяке мистецтво має свої умовності.
Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.
— Але й умовності мають бути правдоподібні, — вів далі Мартін. — Ми визнаємо, що дерева, намальовані на картоні з обох боків сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. А от коли намальовано море, то хіба ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.
— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.
— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. І тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала мені всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію лишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається — й край, і нема ніякісінької потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так подобається більшості моїх ближніх. Я не хочу погоджувати свої смаки з модою.
— Але, щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може...
— Може, я не досить підготований, 'щоб слухати оперу? — докінчив за неї Мартін.
Вона кивнула головою.
— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошанованої пари тільки додавало б чарівності їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось реальне, правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — і саме так я дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло конвульсивно хапає в обійми цю здоровенну Тетралані, що б'ється в конвульсії, і каже їй про своє палке кохання.
І знову Рут оцінювала Мартінові погляди, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мав слушність, а весь культурний світ помилявся? Його слова й погляди не справляли на неї ніякого враження. Рут занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. То з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо уславлену? Вона сердилась на нього й почувала себе ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але, коли, провівши Рут до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов'ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася — як часто тепер бувало, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка і покохала наперекір бажанню своєї родини.