Мартін слабував на пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.
— Але як ти туди попав? — запитала вона.
Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.
— Просто випадково, —відповів Мартін. —Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там заховатися. Три дні харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на звичайну стежку, протоптану людьми. Вона вела в глиб острова під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола було вирівняно смужками терас, щоб вирощувати таро [13], там росли фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди попав. Досить було першого погляду.
— І що ж ти зробив? — спитала Рут, затамувавши подих. Вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.
— Що ж я міг зробити? їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, проти закону. У них було чимало зброї, ці острів'яни дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Про втечу нічого було й думати. Тож довелося прожити там три місяці.
— А як же ти врятувався?
— Я б сидів там і досі, якби не одна дівчина, напівкитаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От ця дівчина й визволила мене. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари за те, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Тільки тобі я розповідаю про все це. У бідної дівчини тоді з'явилися перші ознаки прокази. На правій руці були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. От і все. Досі вона вже, мабуть, померла.
— І ти не боявся там жити? А, певно, був радий, що втік не заразившись?
— Ще б пак! — відповів він. —Спочатку було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроду, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй судилося жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.
— Бідненька! — тихо промовила Рут. — А все-таки не дивно, що вона тебе відпустила.
— Чому? — спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.
— Та тому, що вона кохала тебе, — ще тихше відповіла Рут. — Ну, скажи щиро: кохала?
Мартінова засмага на цей час уже зійшла — і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він ще й зблід. І от крізь цю блідість до щік його поволі прибила хвиля крові. Він хотів уже сказати щось, але Рут спинила його.
— Мовчи, не треба. Слова тут зайві, — вигукнула вона сміючись.
Проте Мартінові здалося, що в її сміху продзвеніли якісь металічні нотки, а в очах блиснув холод. І враз йому пригадалася буря, яку він колись пережив у північній частині Тихого океану. На мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному місяці, від якого величезні грізні вали полискували холодом. Тоді перед очима його стала дівчина з колонії прокажених, і він подумав, що вона таки з кохання випустила його.
— То була благородна людина, — сказав він просто. — Вона врятувала мені життя.
Здавалося, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знов глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.
— Я така дурна, — жалісно промовила вона, — але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней... Так, так, я знаю, інакше й бути не могло, — не дала вона йому заперечити. — Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий... Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння, — гукнула вона йому вже крізь двері. — Я тобі пришлю.
Двері зачинилися і знов відхилилися.
— Люблю, дуже люблю! — прошепотіла вона і тільки після цього пішла.
Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу — вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось з її нащадків розвіяв цю славу, оповістивши, що високошановані гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знов відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п'ять центів.
РОЗДІЛ XXVII
Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні чікагська газета повідомила про схвалення його нарису «Шукачі скарбів», пообіцявши заплатити за нього десять доларів — після опублікування. Ціна була невисока, але ж то був його перший твір, перша спроба висловити на папері свої думки. Нарешті й другу його спробу — велику пригодницьку повість для молоді — наприкінці тижня прийняв місячник «Юність і зрілість». Щоправда, в повісті була двадцять одна тисяча слів, а йому обіцяли заплатити за неї по надрукуванню тільки шістнадцять доларів, тобто приблизно по сімдесят п'ять центів за тисячу слів, та це ж була тільки друга річ, яку він написав. Мартін сам тепер добре бачив, скільки в ній недоробленого.
Проте навіть ранні його твори не можна було назвати сірятиною. Єдине, що було в них незграбного, це властива новакові надмірна сила — наче він стріляв з гармати в горобців. І все-таки Мартін був радий продати свої ранні твори хоч і за безцінь. Він знав, чого вони варті, і давно вже склав їм правдиву ціну. Всі надії Мартін покладав натвори пізніші. Він не хотів стати просто постачальником журнального чтива, а намагався озброїтися всіма знаряддями справжньої творчості.
Від сили своєї Іден і не думав відмовлятися, — навпаки, жадав збільшити її, позбувшися надмірності. Не приглушив він у собі і любові до життєвої правди. Реалістичні риси в своїх творах він силкувався поєднати з красою й примхами уяви. Мартін прагнув натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали. Він хотів показати життя необбріханим, сповненим шукань і невгамовного людського духу.
Читаючи книги, Мартін виявив дві літературні школи. Одна малювала людину мов якогось божественного духа, позбавленого всього земного; друга ж, навпаки, бачила в людині звіра, забуваючи про її духовні потреби й можливості. На думку Мартіна, обидві школи помилялися, бо були занадто однобічні. Треба було знайти щось середнє, найближче до істини, що, не захоплюючись надміру одуховленням людини, кидало б, одначе, виклик варварському її отвариненню. В оповіданні «Пригода», що не сподобалося колись Рут, Мартін спробував здійснити свій ідеал художньої правди, а в статті «Дух і плоть» висловив теоретичні погляди на це питання.
Але «Пригода» й усі інші оповідання, які він вважав найкращими своїми творами, все ще марно стукали в двері редакцій. Його ранні роботи не мали в його очах ніякої вартості, хіба що ось тільки дали трохи грошей, та й свої «страшні» оповідання, з яких два було продано, Мартін теж не вважав за щось цінне. Вони були напоєні буйною фантазією, що в поєднанні з життєвою правдою і надавало їм певної сили. Таку ото переміш химерного й неможливого з реальним сам Мартін уважав за викрут, — хай навіть і майстерний. Велика література не повинна йти цим шляхом. Такі твори теж можуть бути художніми, але Мартін не визнавав мистецтва, не зв'язаного з правдивими людськими переживаннями. Весь секрет був у тому, щоб вигаданому надати правдоподібності, і це Мартін зробив у своїх «страшних» оповіданнях, які він написав, перше ніж піднісся до вищого, щабля, до рівня «Пригоди», «Радості», «Казана» і «Вина життя».
13
Таро (гав. ) — тропічна багатолітня рослина. Культивується в тропіках і субтропіках, головним чином у Східній півкулі; в Океанії є одним з основних харчових продуктів для тубільного населення.