Чим більше Мартін думав над цим, тим ясніше ставало йому, що єдина різниця між усякими адвокатами, офіцерами, ділками та фінансистами, з якими він зустрічався, і робітниками, що їх він знав колись, полягає тільки в їжі, яку вони їдять, в одягу, який носять, і в помешканнях, де вони живуть. Безперечно, всім їм бракувало того, що він знаходив у книжках і відчував у собі. Морзи показали йому найкраще, що могло дати їхнє соціальне середовище, і воно його не захопило. Сам злидар, він почував себе вищим од усіх тих, що збиралися в їхній вітальні, і, коли його єдиний пристойний костюм бував не заставлений, він приходив до цих людей, як владар життя, і відчував до них відразу, немов принц, котрому судилося жити разом з пастухами.
— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів, — сказав Мартін якось за обідом містерові Морзу. — Але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.
Напрям розмові дала місіс Морз, яка заходилася вмисне вихваляти містера Хепгуда. Мартін терпіти не міг цього самовдоволеного плетуна, і тільки починав говорити про нього, враз дратувався.
— Авжеж, — мовив він, — Чарлі Хепгуд, як то кажуть, подає великі надії. Від когось я чув це, і воно таки правда. Він запевно доскочить губернаторського крісла, а то може й сенатором стане.
— Чому ви так думаєте? — запитала місіс Морз.
— Я чув його передвиборну промову. Вона була така ідеально безглузда й заяложена і заразом така переконлива, що партійні лідери справді повинні вважати його людиною безпечною і надійною. А банальності, що він проголошував, саме до смаку пересічному виборцеві, — ви ж знаєте, що кожному приємно чути свої власні думки з чужих уст, та ще й в оздобленому вигляді.
— Мені здається, що ти просто заздриш містерові Хепгуду, — закинула Рут.
— Боронь боже!
Щирий жах на обличчі Мартіна збудив у місіс Морз войовничий запал.
— Чи не хочете ви сказати, що містер Хепгуд дурний? — спитала вона холодним тоном.
— Не більше, ніж пересічний республіканець, — відповів Мартін. — Чи, зрештою, і демократ. Усі вони або дурні, або хитрі, але хитрих менше. Серед республіканців розумні лише мільйонери та їхні свідомі прислужники. Ці добре знають, де і чому пахне смаженим.
— Ну, от я теж республіканець, — усміхаючись мовив містер Морз. — Цікаво, до якої категорії ви залічите мене?
— Ви? Ви — несвідомий прислужник.
— Прислужник?!
— А так. Ви обслуговуєте певну корпорацію. Ви не маєте клієнтів ні серед робітників, ні серед карних злочинців. Ваші прибутки не залежать ні від чоловіків, що б'ють своїх жінок, ні від кишенькових злодіїв. Ви заробляєте собі на життя у владарів суспільства, а хто годує людину, на того вона й працює. Так, ви прислужник. І ви захищаєте інтереси капіталу, якому служите.
Містер Морз трохи почервонів.
— Мушу визнати, сер, — сказав він, — що ви говорите, як запеклий соціаліст.
Саме тоді Мартін і зауважив:
— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів. Але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.
— Ну, ваші погляди дуже нагадують погляди соціалістів, — відказав містер Морз.
Рут занепокоєно поглядала на співрозмовників, а місіс Морз аж сяяла від задоволення, що їй пощастило викликати у них такий антагонізм.
— Якщо я вважаю республіканців за дурнів і кажу, що воля, рівність і братерство лопнули, як мильні бульки, то це ще не означає, що я соціаліст, — посміхаючись, сказав Мартін. — Якщо я не вірю Джеферсонові й тому неукові французові, що його виховав, то це теж не робить ще мене соціалістом. Запевняю вас, містере Морз, що ви куди ближчі до соціалізму, аніж я, його завзятий ворог.
— Ви жартуєте, — зауважив містер Морз.
— Ні, я говорю цілком серйозно. Ви вірите в рівність, а самі служите капіталістичним корпораціям, що роблять усе можливе, аби цю рівність поховати. Ви називаєте мене соціалістом, бо я заперечую рівність і обстоюю те, що ви самі доводите своїм життям. Республіканці — люті вороги рівності, хоч у боротьбі з нею вигукують це слово як гасло. В ім'я рівності вони руйнують рівність. Тим-то я й назвав їх дурнями. Щодо мене, то я — індивідуаліст. Я вірю, що в перегонах перемагає прудкіший, а в боротьбі — дужчий. Цього навчила мене біологія, в усякому разі так мені здається. Отож, кажу, я індивідуаліст, а індивідуалізм одвічний ворог соціалізму.
— Проте ви ходите на мітинги соціалістів, — роздратовано промовив містер Морз.
— А певно — так само як розвідник ходить до ворожого табору. Бо як же інакше можна дізнатися про сили ворога? До того ж на їхніх мітингах дуже цікаво. Це народ бойовий і начитаний — то дарма, корисна їхня начитаність чи ні. Кожен з них і з соціологією і з усіма іншими «логіями» обізнаний далеко більше, ніж який-небудь промисловий магнат. Я разів шість бував на їхніх зборах і все-таки не став соціалістом, так само як після орацій Чарлі Хепгуда не став республіканцем.
— І все-таки, —нерішуче відповів містер Морз, —я певен, що ви схиляєтесь до соціалізму.
«От чудасія! — подумав Мартін. — Він не зрозумів мене. Не зрозумів жодного слова. І куди ж він подів свою освіту?»
Отак на шляху свого розвитку Мартін зіткнувся віч-на-віч з економічною, класовою мораллю, і невдовзі вона стала для нього якоюсь огидною потворою. Сам він був у справах етики інтелектуалістом, і ще дужче, ніж тупа зарозумілість, його дратувала мораль його ближніх — якась чудна мішанина економіки, метафізики, сентиментальності й мавпування.
Зразок такої безглуздої мішанини він здибав і в своїй родині. Коло його сестри Мерієн упадав працьовитий молодий німець, механік, який, добре вивчивши своє ремесло, відкрив велосипедну майстерню, а згодом став агентом по продажу дешевих велосипедів і почав добре заробляти. Мерієн якось зайшла до Мартіна повідомити про свої заручини, а тоді, жартуючи, почала пророкувати йому по долоні його майбутнє. Іншим разом вона привела з собою Германа Шмідта. Мартін прийняв гостей дуже щиро і привітав їх гарними й добірними словами. Але саме це неприємно вразило тупуватого нареченого сестри. Погане враження ще збільшилося, коли Мартін прочитав їм дотепного й веселого вірша під назвою «Ворожка», навіяного попередніми відвідинами Мерієн. Скінчивши, Мартін дуже здивувався, бо не побачив на обличчі сестри ніякого задоволення. Навпаки, Мерієн стурбовано дивилась на свого коханого, і Мартін, глянувши на нього, прочитав на грубому обличчі цього достойника суворий осуд і роздратування. Зрештою, гості рано пішли, і Мартін скоро забув цей інцидент, хоч він і здивував його, бо Мартін думав, що кожній жінці, хай навіть з робітничого класу, має бути приємно, коли їй присвячується вірш.
Через кілька днів Мерієн знов прийшла до Мартіна, але цим разом сама. Не гаючи часу на балачки, вона одразу ж почала гірко дорікати йому.
— Що все це значить, Мерієн? — сердито спитав Мартін. — Ти говориш, наче соромишся своїх родичів, принаймні свого брата!
— Авжеж, соромлюся! — вихопилось у неї. Сльози образи в її очах вразили Мартіна. Горе сестри було цілком щире.
— Невже твій Герман так ревнує тебе, що навіть твоєму рідному братові не можна написати про тебе вірша?