Містер Ендс задихався і, тільки коли Мартін трохи послабив стиск, виявив готовність задовольнити його вимогу. Старий довго порпався в кишенях і нарешті вигріб звідти чотири долари й п'ятнадцять центів.
— Вивертай кишеню! — скомандував Мартін. Випало ще десять центів. Мартін для певності перелічив вдруге свої трофеї.
— Ну, тепер ваша черга! — крикнув він містерові Форду. — Мені треба ще сімдесят п'ять центів.
Містер Форд не перечив, але в нього набралося тільки шістдесят центів.
— Оце все? — грізно спитав Мартін. — А що у вас у жилеті?
Містер Форд покірно вивернув обидві кишені. З однієї на підлогу випав якийсь квиток. Він підняв його і хотів покласти назад, та Мартін гукнув:
— Що це? Квиток на пором? Давайте і його. Він коштує десять центів. Отже, з квитком я одержав од вас чотири долари дев'яносто п'ять центів. Належить мені ще п'ять!
Він люто глянув на містера Уайта, але ця тендітна особа вже простягала йому нікелеву монету.
— Дякую, — сказав Мартін, звертаючись до всієї компанії. — На все добре.
— Грабіжник! — прошипів йому вслід містер Ендс.
— Шахрай! — огризнувся Мартін, грюкнувши дверима.
Мартін був у захваті від своєї перемоги, в такому захваті, що, згадавши про п'ятнадцять доларів, які йому завинив «Шершень» за «Пері й перли», вирішив одразу ж піти й вирвати їх. Але в «Шершні» засіла купка чисто виголених молодих і дужих хлопців, справжніх розбійників, що звикли грабувати всіх без винятку і навіть один одного. Після сутички, під час якої було трохи попсовано редакційне майно, редактор (колись найкращий атлет в університеті), за допомогою секретаря, агента по передплаті і швейцара, виставив Мартіна за двері і навіть допоміг йому дуже швидко спуститися сходами.
— Заходьте частіше, містере Ідене, завжди раді вас бачити, — глузували вони.
Мартін піднявся з землі і теж засміявся.
— Ну, — сказав, він, — проти трансконтинентальних гнид ви просто чемпіони!
Йому відповіли веселим реготом.
— Мушу вам сказати, містере Ідене, — гукнув йому редактор «Шершня», — що як на поета ви теж зух. Де це ви так навчилися прямого удару?
— Там, де ви навчилися подвійного нельсона, — відповів Мартін. — В усякому разі, синець у вас під оком буде.
— А у вас шия вже стала на місце? — люб'язно спитав редактор. — Знаєте що, може, підем усім гуртом та вип'ємо? Звісно, не на честь вашої ушкодженої шиї, а на честь цієї невеличкої баталії.
— Переможений мусить погоджуватись, — відповів Мартін.
Отож і грабіжники й пограбований випили разом і дружно погодилися на тому, що перемагає дужчий і що п'ятнадцять доларів за «Пері й перли» законно належать «Шершневі».
РОЗДІЛ XXXIV
Артур лишився коло хвіртки, а Рут ступила на сходинки до дверей Марії Сільви. Вона почула швидке цокотіння друкарської машинки, і, ввійшовши в кімнату Мартіна, побачила, що він друкує останню сторінку рукопису. Рут завітала, щоб довідатися, чи прийде він до них на святковий обід, але не встигла й слова вимовити, як Мартін заговорив про своє.
— Ось послухай-но, — вигукнув він, відбираючи копії. — Це моє останнє оповідання, і воно зовсім не схоже на все, що я писав досі. Настільки несхоже, що мені аж самому страшно. І все-таки воно гарне. Ти й сама побачиш. Це гавайська історія. Я назвав її «Вікі-Вікі».
Обличчя Мартінові пашіло творчим запалом, хоч у кімнаті було так холодно, що Рут аж тремтіла, та й у нього самого руки були як лід. Вона уважно слухала, і хоч на обличчі в неї Мартін час від часу зауважував тільки осуд, скінчивши, він таки спитав:
— Ну, що ти скажеш? Тільки щиро.
— Я... я не знаю, — відповіла вона. — Воно... по-твоєму, його можна буде продати?
— Мабуть, ні, — признався Мартін. — Це занадто сильно для журналів. Проте все це правда, слово честі, правда!
— Але навіщо ж уперто писати такі речі, яких ніхто не купує? — безжально дорікнула Рут. — Ти ж пишеш для того, щоб заробляти на життя?
— Авжеж. Тільки ця невесела історія так захопила мене, що я не міг не написати її. Вона просто просилася на папір.
— Але чому твій герой Вікі-Вікі розмовляє такою грубою мовою? Певно, це було б образливо для читачів, і редактори цілком слушно забракують оповідання.
— А проте справжній Вікі-Вікі саме так і говорив би.
— Це поганий тон.
— Але це життя, — твердо сказав Мартін. — Це реально й правдиво. Я повинен малювати життя тільки таким, яким бачу його.
Рут нічого не відповіла, і з хвилину вони ніяково мовчали. Мартін занадто любив її і через те не розумів, а вона не могла правильно оцінити його, бо він занадто вже переріс межі її обрію.
— А я таки стягнув гроші з «Трансконтинентального місячника», — промовив він, пробуючи перевести розмову на менш дражливу тему. Пригадавши, як редакційне тріо змушене було віддати йому гроші і поромний квиток, він мимоволі розсміявся.
— Отже, ти прийдеш? — радісно вигукнула Рут. — Я тільки того й завітала, щоб упевнитись.
— Прийду? — пробурмотів він неуважно. — Куди?
— До нас на обід завтра. Ти ж обіцяв викупити костюм, як тільки одержиш гроші.
— А я й забув, — винувато озвався Мартін. — Бачиш, сьогодні вранці полісмен захопив обох Маріїних корів і теля... ну, а в неї якраз не було грошей на викуп, то я й заплатив за неї. І гонорар за «Передзвін» пішов полісменові в кишеню.
— Отже, ти не прийдеш? Він глянув на свій костюм.
— Не можу.
У блакитних очах Рут блиснули сльози розчарування й докору, але вона промовчала.
— На той рік у День подяки ми обідатимемо у Дельмоніко, або в Лондоні, або в Парижі, де ти захочеш, — весело сказав Мартін. — Я певен.
— Кілька днів тому я читала в газеті, — раптом мовила Рут, — що на залізничній пошті відкривається кілька вакансій. Ти ж пройшов був першим кандидатом!
Він мусив признатися, що одержав повістку, але не пішов.
— Я так вірю в себе, — закінчив Мартін. — Через рік я зароблятиму більше, ніж десятеро поштових урядовців укупі. Ось побачиш.
У відповідь Рут тільки зітхнула. Потім підвелась і почала натягати рукавички.
— Мені вже пора йти. Артур чекає.
Він обняв її і поцілував, але вона лишилась байдужою. Тіло її не затремтіло, як завжди, руки не оповили йому шию, а губи холодно сприйняли його цілунок.
«Розсердилась, — подумав Мартін, провівши Рут до хвіртки. — Але за що? Це ж просто нещасливий збіг обставин, що полісмен саме сьогодні захопив Маріїних корів. Тут ніхто не винен». Йому й на думку не спадало, що він міг повестись якось інакше. Авжеж, він трохи винен, промайнуло йому в голові, винен, що відмовився від посади на пошті, — оце й тільки. Та й «Вікі-Вікі» їй не сподобався».
На сходах ґанку Мартін обернувся і побачив листоношу. Як завжди, Мартіна охопила гарячкова нетерплячка, коли він одержував купу конвертів. Серед багатьох великих один був маленький, на якому стояв штамп «Нью-Йоркського огляду». Мартін не поспішав розкривати конверта. Там не могло бути повідомлення про прийняття рукопису, бо він до цього журналу нічого не посилав. А може... від неймовірної думки в нього завмерло серце — може, йому хочуть замовити статтю? Та він одразу відкинув таке припущення, як цілком безпідставне.
Це було коротке, підписане редактором офіційне повідомлення про те, що редакція одержала на нього анонімного листа, якого тут же долучено, але просить його не турбуватися, бо вона анонімній кореспонденції не надає ніякого значення.
Долученого листа було написано від руки незграбними друкованими літерами. Це був безграмотний і безглуздий донос, де говорилося, що «так званий Мартін Іден», котрий посилає в журнали свої оповідання й вірші, зовсім не письменник, що він просто краде оповідання із старих журналів, передруковує на машинці і видає за свої. На конверті стояв штамп Сан-Леандро. Мартінові не треба було довго думати, щоб здогадатися, хто автор листа. Граматичні помилки, лексикон, дотепи Хігінботема одразу впадали в око. В кожному рядку Мартін бачив його грубу руку крамаря, свого швагра.