Дорога Мартіна Ідена починається з гострого пориву до освіти, вперше відчутого в домі Морзів, де так багато книжок і картин, де всі розмовляють незвичайно вишуканою мовою, де панує витонченість у думках і стосунках. Стати впорівень із цим світом — ось мрія Мартінова. Але поступово шори ілюзії спадають, і виявляється, що можна й при знаннях та званнях бути обмеженим, нечесним, а то й нещасливим. Це останнє відкриття боляче вдарило Мартіна: людина цільної натури, він занадто багато вимагав від книжок, хоч сам не мав і дрібки тверезого скепсису, що допоміг би йому сприймати світ більш відпружно.
Від кохання до Рут у Мартіні розпукується брунька творчості — потяг до краси, притаманний йому, жадає втілення в слові. Мартін поривається творити заради Рут, прагне завоювати її своєю творчістю. Але крок за кроком ця «звійна» істота маліє в Мартінових очах, появляючи свою справжню марність людини, скутої «кайданами гнилої моралі». Певна «випадковість» їхніх взаємних почуттів — адже і Мартін для Рут перший юнак, що її вразив, і Рут для Мартіна перша жінка з великого світу — ще й прискорює наростання кризи. Отже, і кохання теж не стало провідником до щастя.
Творчість? Але тут було ще складніше. Мартін вірить у себе, в своє письменницьке покликання і вперто змагається із зовнішнім світом, проте якраз у найкритичніший момент випробування, коли з крахом кохання збіглося в часі «зовнішнє» визнання Мартіна, визнання його як письменника, — ця віра скрихла: занадто-бо великою мірою перетворив Мартін свою «мистецькість» на засіб. А мистецтво безкарно не дозволяє так собою гордити. Слова Брісендена «радість поета в самій творчості, а не в досягненні успіху» не стали вповні Мартіновим кредо, хоч і зрадити себе, стати ремісницьки холодним постачальником ринкового краму Мартін теж не міг. Він був забагато і водночас замало художником: у цьому, може, найглибша причина трагедії Мартіна Ідена. І заразом — повчальний урок для кожного.
Бо в житті кожен зазнає аналогічних духовних криз — розпаду по-юнацькому простолінійних ілюзій, на зміну яким має прийти твереза зрілість, згармонійована із складною діалектикою дійсності. Тільки що не кожному ця гармонійність легко дається, якщо взагалі дається. І ще рідше спромогаємось ми на Іденову твердість та безкомпромісність у разі невдачі.
Спрощенням було б бачити трагізм Іденової постаті лише в тому, що, мовляв, він одірвався від робочого люду, з якого вийшов, а тоді, розчарувавшись у буржуазних чеснотах і культурі, наклав на себе руки. Це все правда, але у тім-бо й річ, що повернутись до колишнього рівня спілкування з простолюдом він уже не може, і навіть не тому, що уліг якимось нездоровим поглядам, а тому, що незрівнянно піднісся духовно, і давнішої товариськості та людяності вже було б йому замало. Мартін відчував, що різниця між усякими адвокатами й фінансистами та робітниками, з якими він знався раніше, тільки в їжі, одягу, житлі і що й одним, і другим «бракувало того важливішого, що він знаходив у книжках і відчував у собі». Він знав, що «й сестра, і Морзи були тільки верстовими стовпами на його шляху». Отож Мартін мусив бути самітний («Я веду свою битву самотою», —в 1898 році писав Джек Лондон у листі до Мейбл Еплегарт, прототипу Рут Морз), — хіба що він знайшов би собі дорогу до правдиво мистецької чи радикальної інтелігенції, до соціалістів, куди його марно підштовхував Брісенден. Але як не стали тривким ідеалом у Мартіновім житті ні освіта, ні кохання, ані творчість, так само забракло йому й опори в інших людях, у народі. Індивідуалізм допоміг йому вистояти, індивідуалізм його і занапастив.
Трагедія Мартіна Ідена ще й у тому, що стадне «царство гендлярів і крамарів» узагалі не має місця для поета, носія нового, незвіданого, а тим самим і крамольного, і ворожого... Мистецтво з природи своєї протипоказане такому світові, а митець не терпимий у ньому. І він там — одинак, за винятком моментів, коли його закидають камінням або спалюють на вогнищі. Щоправда, новіші часи винайшли «гуманніші» (чи то пак «гумовіші») способи його вбивати — славою, грішми, жінками, посиленим попитом на його продукцію, — але суть від того не змінилася. Зрештою, і сам Лондон підтверджує слушність цієї глибинної ідеї, коли в невеликій п'єсці «Перший поет» (1910) змальовує ситуацію з первісного світу: під'юджуване кровожерним своїм ватагом, дике плем'я радісним виттям вітає вбивство першого поета, такої ж примітивної людини, як і вони всі, тільки що та людина піднесла голос проти владаревої волі.
Образ Мартіна Ідена, центральний у романі, не зводить, однак, до рівня простого тла інші образи з різних шарів суспільства. Рут Морз, — ця «нікчемна самичка» (як назвав її Брісенден, поет і цинік), не здатна ані до самостійної думки, ані до самостійного вчинку, — батько й мати Морзи, містер Бетлер, суддя Блаунт і все їхнє великоміщанське коло, а багато нижче — Бернард Хігінботем І Герман фен Шмідт, які від Морзів різняться тільки тим, що не дуже вміють маскувати поволокою «культурності» свою тупість і хамство, —все це світ, де панує фальш та лицемірство. І якщо Й живе ще десь чистота людських почуттів і стосунків — так це в лоні матеріально упосліджених, як-от Марія Сільва із своїми дітлахами, Лізі Конолі, щиро й до кінця віддана Мартінові, пральник Джо, що став волоцюгою і в тому був знайшов свою волю... А між першими та другими —соціальна й духовна прірва, і така ж прірва між ними обома та Мартіном.
У «доброзвичайній» американській літературі поширений образ такого собі self made man'a, людини, що тільки коштом власних зусиль вибилась із суспільних низин. Власне, оскомний для Мартіна містер Бетлер у романі — один із цих добродіїв. Шкода й говорити, що такі виглянсовані постаті не можуть не бути неправдиві, несучи читачеві облудну віру в те, що кожен при належній роботящості та сумлінності може «доскочити успіху». Натомість Мартін Іден — це справді та людина, що сама себе піднесла на високий рівень духовного буття. Він має не тільки сміливість думати по-своєму, не згідно з оточенням і панівною більшістю, а й далеко важливішу письменницьку та громадянську сміливість — відкрито висловлювати свою думку — чи то в домі Морзів, чи то в клубі соціалістів. А це теж талант, і не менш рідкісний. Іденові чужий «темний і поплутаний Психологізм», він не вдається до марних сльозливих розважань над бідолашністю своєю, як зробив би не один з його європейських однодольців; вихід він бачить і неухильно до нього прямує — в активному діянні, в доланні перешкод, у боротьбі. (Тому навіть самогубство героя не сприймається як песимістичний фінал: Мартін виходить із гри без усякого скімлення, він свідомо так вирішив і свідомо так вчинив. Це високе завершення мужньої трагедії. ) Оцей лейтмотив дії, чину, в якому опосередковано відбилися і молодість народу (американського), і молодість класу (робітничого), — одна з найприкметніших і найпривабливіших тенденцій в усій творчості Джека Лондона. Така ідея руху і діяння цікава ще й тим, що допомагає сприймати в суто діалектичному висвітленні поняття мрії, ідеалу, мети — як поняття динамічне, що самоздійснюється в русі, в дії, і ніколи — поза рухом. І це велика ідея: неперервність людської мрії.