— Ну? — спитав Мартін. — Чого?
— Минулого тижня я найняв робітника пофарбувати двері, — напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хігінботем, — а ти й сам знаєш, які їм спілка позаводила розцінки. Треба бути обережнішим!
Мартін хотів був відповісти, та передумав, — не варто слів марнувати. Щоб збутися цієї гидливості, він перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніш ця картина подобалася йому, а тепер він наче вперше її побачив. Дешевина, як і все в цій хаті. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потім її, з ніжною усмішкою, як тоді, коли прощалися. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хігінботема, аж поки цей добродій не повернув його до дійсності запитанням:
— Ти що, привида побачив?
Мартін глянув йому просто в очі, — малі, мов намистинки, люті й полохливі, — і раптом побачив їх такими, якими вони бували, коли власник їх торгував унизу в крамниці — догідливі, улесливі й масні.
— Так, — відповів Мартін, — я побачив привида. На добраніч. На добраніч, Гертрудо!
Виходячи з кімнати, він зачепився за складку на засмальцьованому килимі.
— Тільки не грюкай дверима, — застеріг його містер Хігінботем.
Мартін відчув, як у нього вся кров заклекотіла, але стримався й двері за собою причинив тихо.
Містер Хігінботем переможно глянув на жінку.
— Впився, — хрипко прошепотів. — Я ж тобі казав, що він надудлиться!
Вона покірливо хитнула головою.
— Та в нього й справді блищать очі, — погодилась, — і комірця немає, а як ішов, надів. Може, й випив чарку-дві.
— Та він на ногах ледве стоїть, — запевняв її чоловік. — Я стежив за ним. Не міг пройти по кімнаті, щоб не спіткнутися. Ти ж сама чула, як він мало не впав у передпокої.
— То він, мабуть, спіткнувся об Алісин візок, — зауважила вона. — Там же темно.
Містер Хігінботем підвищував голос у міру того, як росло його роздратування. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години серед сім'ї.
— А я кажу тобі, що твій дорогий братик п'яний.
Голос у нього був холодний і гострий, він наче відкарбовував кожне слово. Дружина зітхнула й промовчала. Це була огрядна жінка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своїм тілом, роботою, причіпками чоловіка.
— Кажу тобі, що це в нього від батька, — звинувальним тоном провадив містер Хігінботем. — І так само подохне десь у канаві. От побачиш…
Вона хитнула головою, зітхнула і знов почала шити. Обоє погодилися на тому, що Мартін повернувся п'яний. Не розуміли вони прекрасного, тим-то й не помітили в його блискучих очах і на сяючому обличчі перших ознак юнацького кохання.
— Еге ж, добрий приклад для дітей, — раптом гаркнув містер Хігінботем, роздратований мовчанням дружини, бо часом йому хотілося, щоб вона більше суперечила. — Коли ще раз прийде отакий, хай забирається звідси геть. Зрозуміла? Я не потерплю, щоб він п'яницьким бешкетом деморалізував мені невинних дітей…
Містерові Хігінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт.
— Так, деморалізував, інакше й не скажеш.
Його жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою й шила собі далі. Містер Хігінботем знов узявся до газети.
— Він заплатив за минулий тиждень? — гримнув поверх газети.
Вона кивнула головою й додала:
— У нього є ще трохи грошей.
— Коли він уже вибереться у плавання?
— Та, певно, коли витратить усе, що заробив, — відповіла вона. — Учора їздив до Сан-Франциско, шукав підхожого судна. Але в нього ще є гроші, тож він і перебирає.
— Усяка матросня, і туди ж! — чмихнув містер Хігінботем. — Перебирає!
— Він казав про якусь шхуну, що має пливти в далекі краї шукати закопаного скарбу. Думає найнятися на неї, коли тільки доти вистачить грошей.
— Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з візком, — сказав містер Хігінботем холодно. — Том пішов од мене.
Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.
— Сьогодні ввечері. Пішов до Карутерів. Ті плататимуть більше, ніж я можу.
— Я ж казала тобі, — вигукнула жінка. — Йому таки слід було більше платити.
— Слухай, стара! — люто гримнув Хігінботем. — Тисячу разів казав тобі — не пхай носа до моїх справ. Кажу це тобі востаннє.
— Та мені байдуже, — промимрила вона, — але Том порядний хлопець.
Чоловік пронизливо глянув на неї. Це було нечуване зухвальство.