Виправдовуючись перед керівниками Соціалістичної партії, Лондон заявляв, що його не слід ідентифікувати з героєм роману, що він не поділяє його індивідуалізм і мав на меті його осудження. На одному з дарчих примірників твору він написав: «Це — книга, яку не зрозуміла більшість критиків. Написана як звинувачення індивідуалізму, вона була сприйняти як звинувачення соціалізму… Будь Мартін Іден соціалістом, то він би не загинув». Цю мотивацію підхопило радянське літературознавство, яке наполегливо доводило, що Іден згубив індивідуалізм і саме за цей індивідуалізм та неприйняття соціалізму він був приречений письменником до згуби.
Але навіть Ф. Фонер, автор перекладеної російською мовою книги «Джек Лондон — американський бунтар», схильний перебільшувати роль соціалізму в житті і творчості письменника, змушений був визнати: «Якщо насправді Лондон збирався своїм «Мартіном Іденом» завоювати прибічників соціалізму, то він вибрав досить дивний спосіб для досягнення цієї мети». По-своєму об'єктивний Фонер цитує листи та інтерв'ю Лондона, в яких той виказує і захоплення ідеями соціалізму, і думки, співзвучні висловлюваним Мартіном і Бріссенденом. Усе це ще раз засвідчує згадуваний еклектизм його світогляду.
Отже, й індивідуалізм Ідена, і його самогубство подаються в романі набагато складніше, далеко не однозначно. Насамперед тут слід пригадати, що індивідуалізм аж ніяк не є рисою, чужою авторові й осуджуваною ним. Не обов'язково бути фаховим знавцем Джека Лондона, щоб запримітити, що він є суттєвою рисою, притаманною більшості його героїв, у тому числі й позитивних, починаючи з героїв «північних оповідань». Водночас він є однією з безперечних констант ментальності й світогляду письменника, і що важливо наголосити, в цьому Лондон виглядає як один з глибинно американських письменників, органічно пов'язаним з ментальністю та національним характером американців, сформованим своєрідністю їхньої історії. Словом, індивідуалізм Мартіна Ідена є рисою, що має глибоке коріння в національній історії та ментальності, а його вислів артикулюється автором у формах, характерних для межі XIX–XX ст., за кодом, створеним Ніцше. Останнє красномовно підтверджується такою тирадою Мартіна: «Тільки сильна особистість, вершник на коні може врятувати державу від неминучого розпаду. Ніцше був правий. Я не стану гаяти час, пояснюючи вам, хто такий Ніцше. Але він був правий. Світ належить дужим і благородним, котрі не бабраються у багні куплі і продажу. Світ належить справжнім аристократам, білявим бестіям, тим, хто не йде ні на які компроміси і завжди каже життю тільки «так!».
Одним з питань, що неминуче постають в інтерпретації роману «Мартін Іден», є питання самогубства героя, що відбувається зразу ж по тому, як здійснюється його заповітна мрія, він завойовує загальне визнання і стає знаменитим письменником. Трактується воно по-різному не тільки критиками, а й самим автором — у тексті твору й пізніших висловлюваннях, що спрощують текст або вступають у суперечність з ним. Найраніше з'являється в тексті психо-фізіологічна мотивація: багаторічна зверхнапружена праця виснажує і надломлює Мартіна, наступає повна прострація, котра ним самим сприймається як якась дивна хвороба, що виявляється невиліковною. Його сковує апатія, повна байдужість до всього на світі й до самого себе. Ця мотивація доводиться до останніх рядків твору: прострація не зникає, а дедалі посилюється, з'являється страх перед елементарними зусиллями духу і волі, необхідністю діяти. Більше того, все це стає прямим і безпосереднім поштовхом до того, що вже на кораблі Мартін несподівано викидається в океан. «Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду чекало ще гірше лихо. Що трапиться, коли корабель прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовити товари для торгівлі, знайти шхуну для подорожі на Маркізькі острови, робити тисячу всяких речей, про які навіть згадати страшно. Щоразу, коли Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже спустився в Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся».
Як відомо, такі думки, такий душевний стан не раз навіщали й самого письменника в останній період його життя. Як він писав у своїй книжці «Джон — Ячмінне зерно» (за семантикою цей сленг близький до нашого «зеленого змія»), написаній на автобіографічному матеріалі, він сам не раз «з незворушністю грецького філософа» думав про смерть. Відомий був йому і стан тотального розчарування, пережитий Іденом: «Те, за що я боровся, заради чого просиджував безсонні ночі, обдурило мене. Успіх я зневажав. Слава видавалася мені холодним попелом. Люди, які належали до соціальних верств, вищих за портових п'яниць і матросів на баці, виявилися вбивчо нікчемними в інтелектуальному відношенні. Жіноче кохання коштувало не більше всього іншого. Залишалися гроші, але ж спати можна було лише в одній постелі, а сотню біфштексів за раз не з'їси, хоч на них і заробив! Мистецтво і культура у світлі незрушних фактів фізіології здавалися мені смішними, а ті, хто їх уособлював, — ще смішнішими…»