Бо не чути, як ступає
По землі се видмо,
І його людське обличчє
Ледве-ледве видно.
Ні печалі, ні зітхання…
Бачу, се ж бо й правда:
Бо немов і я журюся,
Немов трохи й рада». -
«Рада, нене, що вернулась
Божа іскра в тіло.
Над тобою совершилось
Благодатне діло». -
Сі слова промовив стиха
Дуже дивний голос…
В бідолашної бабусі
Зів'яв білий волос.
«Чи се й ти вже під землею,
Синку мій, королю,
Що один дух був з моєю
Бідною дочкою?» -
«Ні, паньматко, - відказав їй, -
Ще ти між живими,
Хоч тобі людьми чужими,
Може, ще й страшними.
Відчепи, Заїро, полу,
Хай засяє сонце,
І до нас, як Боже око,
Зазирне в віконце».
І розлився по намету
Світ благословенний,
Що ціну йому зложити
Тільки в ямі темній.
Килимами вся долівка
Вислана багато,
І блищить ординська хата,
Мов царська палата.
Пишна зброя, кубки, таці,
Намиста сіяють;
Сутозолоті жупани
З сонцем в жмурки грають.
І знялась на лікоть з ложа
На м'якій долівці,
І вліпила в Кантемира
Злякані зірниці.
«Які Левко? - насилу шепче, -
Обріс бородою?..
Обвив голову габою?..
Знається з ордою?» -
«Ой, Заїро! Не гаразд ми,
Не гаразд вчинили,
Що яркого світу сонця
Зразу напустили». -
«Не втікай же бо, Левусю!
Дай хоч подивлюся…
Може, знаєш, де шукати…
Де моя Маруся».
І за полу Кантемира
Безталанна ловить,
І тремтить, і за дрібними
Слова не промовить.
«Що тобі здалось, голубко?
З нами чиста сила!
Не лякайсь-бо, сіра утко,
Гоголице біла! -
До старенької Заїра
Стиха промовляє
Голоском лагідним, любим,
Мов сопілка грає. -
Се мій муж, мій рай цвітущий,
Радощі й утіхи:
На войні він лев жерущий,
Дома - голуб тихий». -
«Як! Левко твій муж? Чи справді?
І протерла очі,
Чи се вдень їй увижалось,
Чи посеред ночі? -
Ти ж до неї залицявся,
Орле мій, королю!
І покинув? І спізнався?..
І живеш з ордою?» -
«Паньматусю!» -
«Ні, Заїро,
Сон мій був пророчий…
Дивні речі, невимовні
Бачать людські очі». -
«Нене! Говори порядно,
Хто ти, і кого ти
Звеш Левком так недоладно,
Тремтячи з турботи?
Він кохавсь, як ти мовляла,
Десь там із дочкою,
І якась пригода сталась
З ними і з тобою?..» -
«Дак се не Левко? Се мрія?
Ні! Його се голос:
То гримить, то наче віє
Вітерець між колос…
Він гримів про воюваннє,
Віяв про коханнє,
Про щасливе пануваннє
І розкошуваннє.
Серед хвиль морських ревучих,
Галасу та крику
Чуло голос той все військо,
Мов трубу велику.
І за те старшим обрали
Над всіми човнами,
Над старими старшинами,
Над отаманами.
І, як сокіл в чистім полі
Голуби ганяє,
Так він на турецькі в морі
Судна налітає.
Налітає - турка боре,
Здобич здобуває
І про наше люте горе,
Про біду не знає».
Сумно Кантемир споглянув:
«Так, се він, Заїро!
Тепер всю пригоду знаю
Вашу, бідна віро…
Ти Марусі Богуславки,
Мабуть, мати рідна?..»
Затремтіла, се почувши,
Мов листочок, бідна.
«Не питай, звідкіль се знаю,
А скажи, де взявся
Сей козак, і де жив, поки
З вами запізнався?» -
«Де його зродила мати,
В нас про се не знають,
А що батько був завзятий,
Добре пам'ятають.
Був татарського він роду,
Кочубеєм звався;
Та невірного народу
Здавна відцурався.
І водив козацтво наше
Під орду в улуси,
І в крові купавсь, мовляли,
По самії вуси.
І з'охотивсь він під старість
Богу роботати,
У чернечій рясі душу
Від гріхів спасати.
А із Січі вислав сина
На свою господу,
І вподобався він дуже
Нашому народу,
Бо навчив його човнами
По морю гуляти,
Вразькі судна пліндрувати,
Слави здобувати…» -
«Так, се він! Бо Кочубеєм
Звав чавуш гетьмана,
Що Редшид його човнами
Звеселив Османа».
І Кривавий Міч обличчєм
В землю похилився
І, до килима припавши,
Тяжко зажурився.
«Нене! - каже. - Знаю певно,
Де твоя Маруся,
Та що плакать будеш ревно,
Виректи боюся.
А побачити побачиш:
Ось тобі порука -
Моя жінка, люба любка,
Тихая голубка». -
«Справді я її побачу?» -
«Так, як Бог на небі,
І живе вона не в пеклі,
Не в страшнім Еребі».
Повалилась йому в ноги
Мучениця мати
І, солодкими облившись,
Стала промовляти:
«Чоловіче! Чи ти турчин,
Чи хто ти, не знаю…
До твоїх ніг руки хирні
Ревно простягаю.
Дай, обнявши, поцілую
Добрі, любі ноги,
Що приймають странню неміч
У свої пороги!» -
«Не мені, матусю, дякуй,
Богові святому,
Що привів тебе в нещасті
До тихого дому». -
вернуться
50
- Сян (Сан) - ріка в Польщі на її кордоні з Україною, права притока Вісли. П. Куліш виводить цю назву через сутозолоті жупани, в які одягалися ординці, йдучи на Україну та в Польщу.