Маруся Богуславка

Да тому, хто настигає
Хижаків у полі,
Розбиває-потопляє,
Їх чайки на морі.

Се йому хвала в народі,
Що козак проклятий
На галері, мов у пеклі,
Мусить погибати.

Про сю славу наші кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небі
У блискучих хмарах.

Бо ще й досі в нас у Кафі
Головешки тліють, [64]
А в Синопі й Трапезонті
Попели біліють. [65]

І крівцею над Босфором
Червоніють мури,
Що річками розливали
Хижі гайдабури». -

«Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкраїну розоряють
Турки да татаре». -

«Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небі Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.

Наш закон велить нам правде
Під мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.

Ви мститесь, а ми караєм
Волею святою,
Що дає нам царювати
Сили правотою.

А над нами і над вами
Той самий Создатель,
Всіх народів цар верховний
І законодатель.

Коли Він за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.

Греки, серби, і болгаре,
І жиди, й вірмене,
І албанці, й молдаване
Хиляться під мене.

А ви що? Ви з Сагайдашним [66]
І на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.

І нема між вами правди
Ані щастя-долі,
Опріч п'янства, да гультяйства,
Та дурної волі.

Ви мститесь, говориш, нене, -
І повік так буде?..
О запеклі, безсердечні
І безумні люде!

Не повік вам пліндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європі.

Мов той вітер попід небом
Чорні хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.

Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покіль козаки хижацтвом
Будуть величатись,

Вже бунчук царський у мене
Має за ворітьми:
Двину з усіма башами,
Як орел із дітьми.

Рушимо в козацьку землю
Під покровом Божим
І кінець паскудним вашим
Подвигам положим!»

Слухає старенька мати,
І язик німіє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодіє.

Затрусились руки й ноги…
«Не лякайсь, матусю, -
Каже цар, - і не турбуйся
За свою Марусю.

Я не горе їй готую,
Вічну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;

Що вона йому небесним
Світом засвітила,
Його духа, мов на чисті
Крила підхопила.

Тим і хоче він здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину».

Із ясних очей в цариці
Іскрами сипнуло,
І лице палким рум'янцем,
Як огнем, спахнуло.

Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:

«І се, царю милостивий,
Зветься в вас любов'ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров'ю;

Щоб мій рідний край коханий
Скрізь повоювати,
Попалити вбогі хати,
І церкви, й палати?» -

«Ні, сього не бійсь від мене,
Дніпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце білолице!

Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати…
Схаменуться люде.

І поникнуть головою
Всі передо мною.
Я на Кам'янець, на Київ
Наступлю п'ятою.

На Дніпрі-Славуті й Рос»
Помурую башти,
Щоб з Москви вам ані з Польщі
Не було напасти.

Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Віру вірою покинем
І звичай звичаєм.

І сей рай від супостата
Буде ваш, султана,
Рідного по Бозі брата
І слуги. Османа.

Я тобі й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.

І блищатимеш ти з родом
Над своїм народом,
Як веселка між восходом
Сонця і заходом.

І не буде вже козацтво
Бурею літати
Та моє впокійне царство
Дерти-руйнувати.

А засяде по левадах,
По садах співочих,
Беручи поживу з стада
Та з волів робочих.

Не сумуй, моя лиліє,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.

А тепер ідіть, молітесь
Богу предків ваших,
Да прихилить до нас душі
Ненавидців наших!»

І злегенька до Марусі
Турчин уклонився,
Приложив до серця руку,
Стиха віддалився.