Шанував я Марусину матір, панове, святую,
То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.
Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:
Мов зорею ясною на небі з землі любовався.
До криниці, панове, ходив я щоранку світочком
І втікав потай миру вишневим садочком.
Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,
Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.
Бо течуть із царициних рук милосердія ріки,
І Господь її душу за се не оставить вовіки.
Я й на небі її не бажаю за рученьки брати,
І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати.
Оддалік там на неї любовно я буду дивитись
І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись».
ДУМА П'ЯТА
По сій мові замки пудові у дверей забряжчали,
І засови у кунах залізні, важкі завищали.
І дві поли широких дубових дверей розчинились,
На порозі два янголи з неба в сіянні з'явились.
Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,
Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.
Червоніло на заході сонце… Маруся й Заїра,
Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила,
На козацьку біду та на нужду страшенну дивились
І, вжахнувшись, одна до 'днієї плечем притулились.
«Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались,
Що в таку превелику біду та в неволю попались?
Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати,
Божий світ в благовонній красі й чистоті показати». -
Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
«О! Тепер я, - рече, - ні царів, ні катів не боюся». -
«Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася,
Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?»
«Я Маруся, - рече, - Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали».
Затрусились невольники бідні з журби та з печалі
І від туги тяжкої лицем до землі припадали.
«О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала,
Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!» -
«Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте,
А за душу мою милосердного Бога моліте.
Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла,
У темницю до вас непорочними крильми летіла.
Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:
Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.
Бо поїхав далеко на влови султан із башами,
І до ранку владичиця я над землею й морями.
Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.
І невольників тих порозковуєш сам ти на морі,
І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.
У галеру червінців я безліч із скарбу набрала,
Поставами без міри кармазину й сукон наклала,
І габою турецькою добре звеліла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.
Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким».
І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.
Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.
«Духу мій! - прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. -
Наступила хвилина гіркої земної розлуки…
Знай, ніколи тебе, о! Ніколи я так не любила,
Як у нужді страшенній, в багні та в кайданах уздріла,
Приступи, щоб у нас по Вкраїні та слава постала,
Що велика цариця в уста козака цілувала!»
Приступив та й упав на коліна, і серце замерло…
Покотилось із рук у Марусі Османове берло.
«З твоїх уст я п'ю смерть, - прорекла вона, - добре се знаю,
І кончину мою поцілунком солодким вітаю».
І закрилась полою своєї царської порфіри,
І побігла, покинувши берло в руках у Заїри.
«О, спасибі ж тобі, похвало України велика,
Що ти нас слобонила з сього бесурменського лиxa!»
Козаки, стрепенувшись, як мурі ведмеді, казали
І хрести величезні на себе, ридаючи, клали.
«Хоть потурчилась ти ради лакомства й панства, небого,
Та пісень по шинках, молитов по церквах буде много.
Спасемо від гріхів ми гуртом твою душу убогу,
А до турчина знайдемо луччу, тверезу дорогу».
Обізветься Левко Кочубей, і гуде його голос,
Мов той дзвін великодній, і зв'яв у комишників волос.
«О сліпе ви бурлацтво! Не вам її душу спасати:
Її жде на небі Пречиста Ісусова Мати.
Ось галера блищить золота перед нами: рушаймо.
І Марусину славу із роду та в рід передаймо».
ДУМА ШОСТА
Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вість літає:
Кантемир галеру в море
Сам випроводжає!
Тріумфову проводжає
Пинду правовірних,
І на ній із вітром грає
Корогов невірних!
І не хвиля на Босфорі
Мармури змиває,
Чадра чадру зустрічає,
За руки хапає.
І не вітер крутить хвилю,
В кучері звиває:
До чалми чалма белькоче,
Стиха промовляє: