Выбрать главу
«Кінець світу нас­ту­пає: Серце-бо жіно­че Всім Стам­бу­лом по­вер­тав, Як са­мо за­хо­че.
У ру­ках в джа­вурів кля­тих Шабельки блис­ка­ють. На на­ру­гу нам з гар­ма­ти, Пливучи, гри­ма­ють.
І не­се їх вітер буй­ний, Мов стрілу по мо­рю, І співа­ють гай­да­бу­ри Про ко­зацьку во­лю.
Ні, не нам, не тур­кам пра­вить Світом сим ши­ро­ким: Переважила ру­син­ка Нас умом гли­бо­ким».
Як на­ро­диться між ни­ми Цар її удачі, Наш Вос­ток не раз гірки­ми На морі зап­ла­че.
Як на­ро­диться ж ца­ри­ця З ро­зу­мом Ма­русі, Не од­на тогді прис­ниться Нам біда й на суші».

ПІСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА
І
Горить лам­па­да яр­ко, аж па­лає, Неугасима жерт­ва, дар лю­бові, Що й тур­чи­нові ду­шу просвіщає. Дає ви­сокі мислі й ко­за­кові… Се чис­те сер­це так го­рить-сіяє У мо­році гли­бокім ізувірства, Що з Бо­га прав­ди лю­дям ви­роб­ляє Чудовище не­на­висті да звірства. Ума й на­уки бич, ко­ро­ну суєвірства.
ІІ
Постила цілий день ста­ренька ма­ти, Крижем пе­ред Пре­чис­тою ле­жа­ла, Щоб не­по­роч­ну трис­вя­ту вбла­га­ти, Немов яко­го тур­ка-яни­ча­ра, Послать її дочці ти­ху кон­чи­ну. «А на ме­не, ста­ру, - ре­че, - всі му­ки, Що ма­ли впас­ти на мою ди­ти­ну, Перенеси - аж до душі роз­лу­ки… Нехай за доч­чи­ну ви­ну стра­шен­но ги­ну!
ІІІ
Нехай до Бо­га я, мов дим од жерт­ви Кривавої, здіймусь і преб­ла­го­го Умилосерджу, щоб сі кості мертві Воскресли для бла­женст­ва не­зем­но­го,
І вкупі з ним, вовіки не­за­бу­тим, І бідною Ма­ру­сею моєю В Твоїм чер­тозі свя­топ­рес­ло­вутім Жили й цвіли щас­ли­вою сім'єю… О Бо­же! Не ка­рай нас помс­тою твоєю!
IV
Се, мо­же, нас біда за те пос­тиг­ла, Що я доч­ку в ко­ханні пок­ри­ва­ла, її лю­бов, мов не­мов­ля, пес­ти­ла І рідним си­ном бе­сур­мен­ця зва­ла. Чи, мо­же, я Тобі не до­го­ди­ла, Що і в неділю де­щи­цю ро­би­ла, - Не кож­ну п'ятінку пос­том пос­ти­ла, Не кож­не свя­то при­но­са­ми шти­ла… Ой, чи не тим же я доч­ку мою згу­би­ла!»
V
І, впав­ши ниць, хрес­том ста­ра ле­жа­ла, Стогнала сти­ха, мов уже кінчи­лась, І, як лис­ток осінній, тре­пе­та­ла: Бо їй Пре­чис­та в ом­ряці з'яви­лась. Мережаний бож­ник зро­бивсь прес­то­лом; Божниця тем­на зо­ря­ми ок­ри­лась, І ян­го­ли, злетівшись там со­бо­ром, Співали, ніби ар­хи­рей­ський кри­лас; А се­ред них якась лю­ди­на засвіти­лась.
VI
О Бо­же! Се ж сіяв не­бес­ним світом Той, хто явив їй об­раз Твій пре­чис­тий. Як сон­це пра­вед­не бар­вис­тим літом, Блищить на нім оде­жа снігом чис­тим. Возносить він мо­лит­ву, мов ка­ди­ло, І воздіяніє ру­ку своєю тво­рить… Ущухло все кру­гом і заніміло: Бо Прес­вя­та, мов сти­ха грім, го­во­рить: Тим, як лис­ток, трем­тить за­пос­ту­ва­не тіло.
ДУМА ДРУГА
І
«Матусю, зіронько! - ре­че Ма­ру­ся, До ма­тері при­пав­ши го­ло­вою. - Чого ви трем­ти­те? Я не бо­юся Тепер і пек­ла, й са­та­ни са­мо­го». - «О до­ню!.. - І встає мов з мерт­вих ма­ти. - Я ба­чи­ла свя­те, пре­див­не ди­во… Не маю сло­ва, щоб оповіда­ти… Боюсь про­мо­ви­ти що-не­будь кри­во Про те, що про­рек­ла Ца­ри­ця ми­лос­ти­ва». -
ІІ
«Яка ца­ри­ця?» - «Пресвята, пре­чис­та І по­ки світу преб­ла­гос­ло­вен­на. Тепер уже в квітках тро­па тер­нис­та; Тепер бли­щить, мов рай, тем­ни­ця тем­на. Я ба­чи­ла й йо­го в вінці свя­то­му, Кому не­ма в ме­не іме­ну­ван­ня, - Отця твой­ого у житті зем­но­му… Сподобивсь він на небі царст­ву­ван­ня. О до­ню! Вже не­ма пе­чалі й воз­ди­хан­ня». -
III
«І не по­вин­но бу­ти!» - Чий се го­лос? Чи з-під землі, чи з не­ба?.. Стуманіли Обидві, і за­во­ру­шив­ся во­лос В обох на го­лові, і поніміли…
І незримою рукою Занавіс одкрилась; Мов зорею огняною Хата освітилась.
Сонечко, мов жар, горіло, Жевріло над морем, Як надія в серці тихім Над бездонним горем.
Освітило теплим світом Божники з богами, Що стояли під квітками Та під рушниками.
А Пречиста в ту хвилину Як жива стояла, І дитину, мов картину, На руках держала, -
Вірної любові й жизні Символ благодатній… Його й простий розуміє Серцем розум хатній.
І в тім світі теплім, тихім, Що мов з неба лився, Вісник мира і утіхи Ангелом явився.
Став і до Марусі руки Простирав, мов крила, І мовчав: сама за нього Постать говорила.
І немовби їй молився, І немов журився: Бо до неї якось любо Стиха похилився…
Се був той, хто дав їй берло Власті над військами, Над галерами, скарбами, Землями й морями, -
Берло, жизні знак і смерті, Ключ, що відмикає Всі в'язниці і на волю В'язнів випускає.