Читать онлайн "Маруся Богуславка" - Кулиш Пантелеймон Александрович - RuLit

Врата отверзлись… О предивне диво! Не зрять вони того перед собою, Хто грав конем так бучно-горделиво, З гетьманською златою булавою. Над біловласою його главою Пернатий пишний шлик не красувався; А за собою він не мав конвою Гетьманського, що почтом панським звався І кіньми гордими, й рондами величався. Перед ними босий старець… Костур сучковатий; Ветхе різзє обтріпалось, І на латках лати. За плечима у прояви Латана торбина; Під торбиною дугою Гнеться в діда спина. Де гетьманська ділась постать, Де орлине око, Що з Синопу аж до Москви Зиркало широко, В християн собі і в турків Здобичі шукало, Про козацький хліб насущний Всюди пантрувало. Тільки зик зіставсь потужний, Що скликав дружини, Мов дзвінкий щит харалужний, До боїв-руїни. Із-під рам'я зиком-криком Босий дід гукає І чернече мляве серце Голосом лякає: «Відчиняйте да впускайте Грішника страшного, Що до пекла вже негайно Піде огняного! Відчиняйте: бо ворота Костуром підважу, Потрощу затулу вашу, Мов ту брону вражу! Відчиніте-відомкніте Церкву ту Велику, Що спасатиме нас, грішних, Довіку і віку! Відомкніте да впустіте, Щоб я не набрався Знов гріха, та ще у глибше Пекло не попався. Нехай грішник на чудовне Позирне Успеннє, На прибіжище гріховне, Від чортяк спасенне. Та й віддасть Успению клятий Здобич тяжко-грішну: З образів московських шати, Срібну утвар пишну, І червінці, що складали Люде православні По церквах, як набігали Ми, криваво славні, - Набігали та й не знали, Що в гріхи впадали: Бо Русь Руссю руйнували, Москву в пень рубали!» І до церкви санувитий Дідуган простує, І чернечий дух неситий Здобич добру чує. Брязкотять ключі церковні, Дід у двері преться, І чернече хиже серце З радощів сміється. «Чудотворне ти Успеннє! - Промовляє сивий. - Сотвори нам во спасеннє Благодатне диво: Щоб я вкупі не судився З клятими ляхами, Що в Московщині глумився З ними над церквами. Щоб мене несите серце, Очі завидющі І на луп у чужоземця Руки загребущі Не втопили у глибокім Пеклі, як Іуду! [108] О! Рятуй! Тобі оброки Вічно винен буду». - «Не сумнись!» - озветься голос З-за іконостаса… І в гетьмана в'яне волос, Мов у свинопаса. І лежить він, і Успеннє Диво показало: Під його тихе моленнє Приносу не стало. Так! Богининому дому Був угоден принос, І Успенію святому Реве славу крилос.

Ревуть баси кондак, неначе з бочки, І труситься в старого гайдабури На голім тілі риззє без сорочки, Як дикі струни на п'яній бандурі, П'яний він без горілки, по натурі, Палкий, завзятий, люто-вихрюватий, Мов під сьома печатьми демон бурі Ненависті дракон огнекрилатий, Жадібний день у день палити й руйновати.

Сам бог пекельний, він боїться Бога, Лютійшого й потужного над нього. В душі й надія в нього, і тривога… Жадає раю тихого, святого, Боїться пекла, печища страшного, Де жизні черв ніколи не вмирає, Де огнь сірчаний вічно не вгасає, Де Всеблагий вовіки не прощає І сатана людей о Господі терзає.

«Так, не сумнись! - рече архімандрита Чудовного Успення Плетенецький. - Тепер нам воля Вишнього відкрита: За те, що ти пустошив край турецький, Що пліндрував народ невірний шведський, До тебе глас Успення промовляє: Не снидеш в пекло, де тіла мертвецькі І грішні душі сатана терзає, Як суд Всевишнього благий опреділяє.

Теци ще й ко Мовчальнику святому, Одкрий йому гріхи твої смиренно І приобщися світу неземному В обителі його благословенной. Во благості своєй неізреченной Успеніє тебе землі дарами, Сріблом і златом угобзить презельно. І паки возликуєш купно з нами, Всечудотвірного Успенія рабами».

І грішник босоногий притікає До сховища Мовчальника святого І, ниць повергнувшись над ним, віщає, Благаючи тепер уже німого: «Угодниче Творця землі благого! Ти, що своє замучив мовчки тіло Для вічного блаженства неземного! Тепер воно, як сонце, просвітліло І вірним чудеса премногі сотворило.

До тебе притікаю з упованиєм: Рятуй мене від прокляття страшного, Що я своїм безумним воюваннєм Од патріарха заслужив святого. Набравшись в Січі духу огняного, Москву рубав я в пень, мов лях невірні; Не раз попа в огонь метав живого, Паливши церкву, наче безувірний Татарин, турчина-поганця раб покірний.

Накинь на мене яку хоч покуту: Бо патріарха, з Москви повернувши, Рече до мене в привітну минуту, На мене якось дивно позирнувши: «Петро-гетьмане! Християнські душі На тебе вопіють за кров безвинну, Що проливав єси, на все забувши: На православну землю Україну І на Московську Русь, по праотцях родину.