VIII
«Оце ж на ту звізду вповає й шляхта, -
Відказували гучно козаки, -
Зробила з нього не суддю, а ката,
Щоб ї й ми зоставляли кадуки.
У козака стоїть невкрита хата,
А в панства по шляхах нові шинки,
І бідолаха тре в них голу спину,
Не дбаючи про жінку й про дитину.
IX
Були зібрались наші на Вільшанці
Подякувати гарно всім ляхам,
Що й сала в козака чортма в ковганці,
А панський скот ганяють по шляхам
У Венгри, в Шльонське [112] жидова-поганці
І живляться з панами пополам
Од німців грішми, винами ситними,
Коріннєм і товарами крамними.
Х
Хотілось, не вдалось. По-лядськи грався
З козацтвом ваш вельможний пан гетьман:
Він поти прав од панства допевнявся,
Поки набив дукатами гаман.
Тоді з ляхвою під Москву загнався, [113]
Мов з яничарами татарський хан,
І чим на лупах добре поживився,
Тим од гріхів у Лаврі відкупився.
XI
Тепер святий: нехай же йде до неба.
Ми будемо й без нього воювать.
Нам грішного, як ми, гетьмана треба,
Щоб з ним і в пеклі разом бідувать»… -
«І вам Бородовка, той недотепа,
Що вміє тільки жида обідрать,
Тепер любіший став, ніж Сагайдашний?
О роде темний! Роде необачний!»
XII
Так осавули козакам казали
І словом докоряли їм гірким:
«Давно б уже ляхи вас осідлали,
Коли б не Конаша премудрий син.
Не раз його й до короля ви слали,
Щоб лагодив те розумом своїм,
Чого накоїте було міщанам,
Осадчим, дідичам і всяким станам.
XIII
Гаман червінців… О, брехня мерзенна!
Ніхто сього на світі не видав,
Щоб Конашевич, ся душа спасенна,
З козацтвом здобичі не прогуляв.
Тепер же чернь і старшина письменна
Вбачає добре, що про вас він дбав,
Як патріарсі у всьому піддався,
Латинців і унітів не злякався.
XIV
Стольці церковні й титули владичні
Віддав без короля ченцям своїм
І благочестіє на віки вічні
Від Потіїв да Рутських охранив». -
«Байдуже нам про се. Ми г р і ш н і, -
Нам нічого робити з ним, с в я т и м», -
Козацтво напідпитку гомоніло,
Про Конаша вже й слухать не хотіло.
XV
«Коли такі ви, що душі спасенне
І вам, і діткам вашим, і жінкам
Байдужня річ у вас і прославленнє
Святої віри не потрібне вам,
І патріархове благословенне
Пригідне на щось тільки гетьманам:
Дак вас Петро і ми всі покидаєм
І до царя на службу від'їжджаєм.
XVI
Вже і Косинського добром московським
Цар обсилав, [114] а в грамотах своїх
Титулувавсь Черкаським, Запорозьким
І благодітелем церков святих.
Да покумались ви з козацтвом польським
Задля Димитріїв тих підставних. [115]
Тепер звелів святий нам патріарха
Шукати на Москві собі монарха». -
XVII
«Шукайте. Ми ж благочестиву віру
Зуміємо й без вас оборонять,
І не попустим турку-безувіру
Монастирі козацькі руйновать,
А для науки людям і приміру
У Білій Церкві хочем жида драть.
Там Остророгів жид, рандар багатий,
Почав Святого Спаса зневажати.
XVIII
Повиколуповав із лоба очі
Для глуму безувірного й сміху
І до долівки гвіздєм серед ночі
Прибив його в оранді у льоху.
Та нагодивсь на це підпарубочий
І батюшці відкрився на духу,
Що в Спаса сам на грудях бачив рану,
Пробиті руці й нозі для догану»…
ДУМА ДРУГА
Тут земля загоготіла,
Наче суд настав останній…
Чутка дивна пролетіла
По руїні православній.
Не було такого дива
І за пращурів великих:
Козакам Пречиста Діва
Помогла на турків диких,
Що не знають Бога в Тройці
З Богоматір'ю й святими
І в безвірному пророці
Чтять олжу серцями злими.
Золоту галеру, повну
Оксамиту й златоглаву,
Наші привезли додому
Богородиці на славу.
Безліч їм Пречиста злата
В бесурмен лихих накрала,
Осліпивши супостата,
Талярів налапувала.
«Поки сонця, поки світу,
Буде людям за що пити -
Не вклонятимемось жиду,
Дуків будемо лупити!»
І безрозумна темнота
До Дніпра прожогом рине,
Заморочена голота
Прославляє диво дивне.
І ввесь Київ іздригнувся,
Всі міщане й підзамчане;
Тільки ти чогось надувся,
Конашевичу-гетьмане!
Спогадав єси про Байду,
Незабутнього вовіки,
Про тяжку його досаду
І про жаль його великий.
Не один він з козаками
Показав тобі дорогу
Придонецькими шляхами
Ід' московському порогу.
Спогадав ти й про Остапа, [116]
Запорозького гетьмана,
Як його скарбова лапа
У Московську Русь погнала.
І самого Наливая,
Що царем зовуть п'яниці, [117]
Спогадав єси, як злая
Доля мчала ті гряниці,
«Там, - речеш ти, - центре жизні
Староруської зробилось,
А в моїй дурній отчизні
Гайдамацтво загніздилось.
І гніздитиметься, поки
Пожари та шарпанина,
Голод, мір, крові потоки
І повсюдная руїна
Навчать нас в Москву втікати
Від братів своїх коханих,
Рідним батьком величати,
Кого дерли гірш поганих…»
вернуться
- Шльонськ - Сілезія. Історична слов'янська область у верхній та середній течії р. Одри (Одер). З 1526 р. переважну частину Сілезії захопила Австрія, після 1740-1748 pp.- Пруссія. Тепер частина Сілезії належить Польщі, частина Чехо-Словаччині.
вернуться
- Йдеться про похід запорозьких козаків під проводом П. Сагайдачного і польської армії королевича Владислава в Росію (1618 р.).
вернуться
- Куліш має на увазі стосунки ватажка повсталих козаків К. Косинського (? - 1593) із російським царем Федором Івановичем у 1593 р.
вернуться
- Під іменем Дмитрія Івановича (1582-1591), сина царя Івана IV Васильовича, який загадково загинув в Угличі, діяли самозванці Лжедмитрій І (? - 1606) і Лжедмитрій II (? - 1610). Лжедмитрій І протягом 1605-1606 pp. був російським царем. Убитий під час повстання в Москві. Лжедмитрій II видавав себе за російського царя, який нібито врятувався під час повстання 1606 р. В 1608 р. окупував с. Тушино, звідки робив спроби захопити Москву. Наприкінці 1609 в. втік до Калуги, де невдовзі був убитий.
вернуться
- Очевидно, йдеться про київського і черкаського старосту Остапа (Євстахія) Дашкевича (? - 1535). Разом з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави. Історична традиція хибно вважала його першим козацьким гетьманом.
вернуться
- Як пише І. Франко, «при кінці XVI ст. […] в уяві польської шляхти явився претендент на українську корону в особі хороброго вояка та козацького ватажка Семена Наливайка. До його смерті […] розійшла серед польської шляхти легенда, де він за життя велів звати себе «царем Наливаєм» і що його перед смертю посаджено на розпаленого залізного коня, а на голову вложено розпалену залізну корону (по іншій версії після такої коронації спалено в мідянім биці)». Там же Франко говорить про наявність уже в Наливайка ідеї самостійної Української держави. В той же час Франко справедливо висловлює сумнів щодо справжності таких пісень про Наливайка, пов'язуючи це із явно літературним походженням ряду пісень у зібранні Срезневського. Як зазначає упорядник тому творів І. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складені народні пісні і посилається на «Запорожскую старину» І. Срезневського.