1. Главная
  2. Книги
  3. Кулиш Пантелеймон Александрович
  4. Маруся Богуславка
  5. Страница 38
Выбрать главу
Я співа­ти вчив­ся, За твоїм бла­гос­ло­веннєм З бе­сур­ме­ном бив­ся. Речі нес­ка­зан­но дивні Сталися зо мною; Бо під батьківськи­ми крильми Я з'учивсь до бою. І твоя звізда щас­ли­ва Козакам світи­ла, Бо не людська. Бо­жа си­ла їх чов­ни во­ди­ла, Духом си­ли прес­вя­тої Й та ду­ша горіла, Що з ту­рецької не­волі Нас ос­ло­бо­ни­ла. Се в о н а тобі га­ле­ру З чу­жи­ни прис­ла­ла, Щоб ру­ка твоя невіру Тяжко по­ка­ра­ла. Ми ж, стра­тенці бе­сур­менські, Обреклись об­ро­ком Нищити краї ту­рецькі Під ор­ло­вим оком. Тридцять нас братів спряг­ло­ся Превеликим го­рем, В поб­ра­тимстві пок­ля­ло­ся Перед Чор­ним мо­рем. - Потіль пла­ва­ти й літа­ти По мо­рю й по по­лю, Покіль нас орел кри­ла­тий Водить за со­бою. По де­сят­ку ми до се­бе Невмирак [121] з'єдна­ли, Щоб гетьма­на опріч те­бе На войні не зна­ли. Маєш нас та­ких три сотні Як од­ну лю­ди­ну, Що кля­лись і в преіспод­ню Лізти до за­ги­ну. Заточи гар­ма­ту, та­ту, На ска­лу кру­тую: Вергай азіату-ка­ту Нас у пельку злую. Ми пе­рер­ве­мо ди­ханнє Демону Ос­ма­ну, Над уся­ке ди­во­ваннє Лютому ти­ра­ну». І ра­ро­гом оди­но­кий Старець стре­пе­нув­ся, Очі гра­ють, стан ви­со­кий Стрімко розігнув­ся. Навкруг нього повіз ха­ту Старшина пос­та­ла. Корогов над ним хре­ща­ту І бун­чук дер­жа­ла. Озирнувся, усміхнув­ся, Мовив: «Доб­ре, си­ну! Ти до ме­не при­гор­нув­ся У са­му го­ди­ну. Гей, ко­ня! Ру­ша­ти війську! Порохи й гар­ма­ти На до­ро­гу Бор­щагівську Зараз ви­ряд­жа­ти!» «Не тур­буй­сь, гетьма­не-батьку! Старшина оз­ва­лась, - Вже Бо­ро­дав­чи­на зграя У сте­пи заг­на­лась. В Білій Церкві в Ост­ро­ро­га Корчму спліндру­ва­ла, Вбила ран­да­ра ста­ро­го, Дочок зґвал­ту­ва­ла. Вбила й пса йо­го, й яко­гось Німця-землеміра І всіх трьох пе­ред по­ро­гом Рядом по­че­пи­ла Та ще й над­пись по­ло­жи­ла: «Жид, лях і со­ба­ка - Все ди­яво­ло­ва жи­ла, Віра все од­на­ка». - «Кочубею, син­ку! Го­ре! О гірка го­ди­на! Бач, яке гультяй­ст­во пло­дить Мати Ук­раїна? Козаки! Ми ба­чим, як ви Всі поп­ро­пи­ва­лись: Ледве де в ко­го ха­ля­ви Да шта­ни зос­та­лись. Гайда, во­ле, в Ди­ке По­ле, [122] Воле звірю­ва­та! Покіль знай­дем по­над мо­рем, По зас­лузі ка­та. Вже ваш карб і жи­да су­шить, Стоя на пристінку: Позакладували й душі Чорту за горілку… Геть від ме­не! Я не хо­чу Більш гетьма­ну­ва­ти… З трьома сот­ня­ми охо­чих Буду во­юва­ти. І ко­ли Гос­подь по­мо­же Довше в світі жи­ти, Проти тур­ка бу­ду, мо­же, Ще й ца­рю слу­жи­ти. Буду в нього, мов на чаті, Від ля­ха сто­яти, Татарву в сте­пах жа­ха­ти, Дону пильну­ва­ти… Геть від ме­не!» - За­ри­да­ли Голі чуп­рин­дирі І чу­ба­ми зем­лю всла­ли Гирі-макотирі. «Батьку! Не ка­рай нас грізно Під та­ку го­ди­ну: Не зас­му­чуй на­шу рідну Матір Ук­раїну! Ми Бо­ро­дов­ку-по­ган­ця У сте­пах піймаєм І ме­чем твоїм, як лан­ця Хижого, ска­раєм. Тільки б ти об­мис­лив штаньми Нуждену го­ло­ту, Воюватимеш із на­ми У свою охо­ту. Чи на вітря­но­му морі, Чи на су­хо­долі Накладати го­ло­вою Раді в твоїй волі. І кар­тай нас, і ка­рай нас: Ти - наш батько рідний, Ти суд­дя у нас єди­ний, В суді не­по­хиб­ний». - «Так і бу­ти, - про­мов­ляє Сагайдашний сти­ха. - Більш ко­пи не бу­де з ва­ми У по­ході ли­ха. Чури, гов! По­розп­ря­гай­те Волики квітчасті: Більш не бу­де­те ро­га­тих По до­ли­нах пас­ти. Мій Лев­ко та­ку не з жар­ту Жертву нам при­но­сить, Всіх ки­ян - міщан і шлях­ту - На тра­пе­зу про­сить. Просить їсти хліба-солі З трид­цятьма бра­та­ми, Що спа­сен­ний шлюб на морі Побратимський бра­ли. І в тім шлюбі пе­ред мо­рем Руським пок­ля­ли­ся, Що на смерть ве­ли­ким го­рем Бойову спряг­ли­ся. Будемо ж бен­ке­ту­ва­ти, В коб­зи виг­ра­ва­ти, І пісня­ми по­над хма­ри Духа підійма­ти. Ой, не­хай же коб­зи гра­ють, Нехай дзво­нить сла­ва, Нехай чу­ють нас і зна­ють І Моск­ва, й Вар­ша­ва!» Уклонивсь Лев­ко з бра­та­ми За хо­ро­ше сло­во І, зітхнув­ши, до гетьманських Так гос­тей про­мо­вив: «Бенкетуйте, любі гості, Я з бра­та­ми му­шу Пожуритись-помолитись За ве­ли­ку ду­шу. Що з не­волі прест­раш­ної Нас по­виз­во­ля­ла І на тур­чині помс­ти­тись Нам завіту­ва­ла. За сей бен­кет во­на злюці Жизню зап­ла­ти­ла І навіки ме­не в тузі, У жа­лю вто­пи­ла».

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА
І
Навіки, так, навіки уто­пи­ла Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, - Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла На чу­жині лю­бов і жизнь свою. За матір'ю всепітую мо­ли­ла Вселити їх у рідно­му раю, А за ца­рем скрізь по світах літа­ла І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла.
ІІ
Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам, Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там Невидані за­упокійні жерт­ви. Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам, Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві. Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи, Турещину в людській крові то­пи.
III
вернуться

121

- Невмираками звались такі козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали битись.

вернуться

122

- Дике Поле - історична територія між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни і Дніпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали переселятися в пониззя Дніпра і на Дон, де оголошували себе вільними козаками, впроваджували власне самоуправління, будували укріплені лінії.

~ 38 ~