«Знаєш що, моя Палазю?
Тяжко нам тут жити,
Харцизякам, мов болячці,
Без пуття годити.
Є Москва, народ заможний,
Кажуть, і правдивий…
Править нею цар побожний
І благочестивий.
Haші предки проти хана
Їй допомагали,
Козаки ж царю з ляхами
Тяжко допікали.
Чув я, в Києві говівши,
Дехто з України
До Москви втікати хоче
При лихій годині.
Бо докучили вже нашим
Ниці єзуїти,
А до гурту їх пристали
Ще й вовки-уніти.
Хоч і топлять запорожці
Клятих супостатів,
Та аби в них по коморах
Скрині жакувати.
Хочуть наші займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити. [16]
Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втікаймо, покіль цілі,
У царську країну,
Бо я бачу, не бувати
Правді тут між. нами,
Покіль буде панувати
Жидова з ляхами.
А козацтво, хоч з ордою
Б'ється і воює,
Її оком позирає,
Її серцем чує.
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон мені приснився:
Що Дніпро під зимню пору
Широко розлився.
Ох, розлився не водою,
Кров'ю він людською,
І козацтво наше плавле
По крові з ордою.
О святії чудотворці!
Умоліте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога».
ДУМА ШОСТА
Не вернувсь Левко з човнами
На лиман із моря,
А вже люде дознавали
На Вкраїні горя.
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари…
Людський плач і голосіннє -
Під самії хмари.
Кинувсь піп з дяком у церкву,
Слізно Бога просять,
А піддячі не співають,
Голосно голосять.
Зачинивсь Господь на небі
З усіма святими:
Мабуть, люде прогнівили
Вчинками лихими.
Налетіла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей їм дарує
Лицар-сіромаха. [17]
«Не схотів, - мовляють, - з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
І Аллах, защитник правди,
Покарав невірних:
Оддав їх нові осади
В руки правовірних.
І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пійшли гуртом єхиди
У ясирну муку.
Через лютих людоморів
І благих карає:
На Цонорі, мов на морі,
Хляби одверзає.
Позирнувши в ті безодні,
Сліпнуть ваші очі,
Обіймає і хоробрих
Пополох жіночий.
І Зулуш, кому в лицарстві
Рівного немає,
Головою наше царство,
Порту [18] прославляє…» [19]
ДУМА СЬОМА
І
І чує се немов крізь сон старенька,
І трусяться у неї руки й ноги.
Тремтить, як лист, Маруся молоденька,
Поблідли щоки й губи у небоги.
«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, -
Промовив бородатий татарюга, -
Тепер ходитиму я ввесь у злоті:
Се падишаху Роксолана друга, [20]
Гаремне божество, відрада у турботі».
II
Спасибі, кобзарі, вам за співаннє
Про дивну красоту, якої звіку,
Мовляли, бачити і без коханнє
Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!
Я серцем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій серед сліз гірких пустині
Так народиться, чого ще очі
Людські не бачили на Україні.
І серце привело мене д' оселі очей.
III
Попаде! З радощів тобі признаюсь»
Що я - твій брат Івась. Мене вхопили
Січовики в ясир, і я збираюсь
Давно побачить сей куточок милий,
Сю старосвітську низькорослу хату,
Де ти мене, маленького, учила,
Як слухать матері, коритись тату,
Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату». -
IV
«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш
Словами нас ти хижими й звичаєм?
Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Господь із рук поганських
Тебе ослобонив? А ненька з горя…» -
«Поганських, навісна? Ні, з християнських!
Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських». -
V
«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую»,-
«Кажу тобі, попаде; повбиралось
Татарами козацтво. Гната Шую
Я й знав: бо вже не раз мені траплялось
Сидіти в нього на коні і в поле
З ним із села летіть по-запорозьки,
«Гала! Гала!» - кричать, а я, на горе
Нещасній матері, прибіг і «коськи»
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». -
VI
«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!» -
«Воно й не шкодить,
Як биті талярі бряжчать в кишеньці:
Такий-то й монастир скоріш знаходить». -
«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? -
«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» -
«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» -
вернуться
- Як зайняв цар Олексій Михайлович за Хмельниччини Білу Русь, дак визволені з-під ляхів міщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них ні жиди, ні козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)
вернуться
- Що татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський.
вернуться
- Порта - вживана в європейській літературі і дипломатичних документах назва уряду Османської імперії, а часом і самої імперії.
вернуться
- Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми.
вернуться
- Йдеться про дружину турецького султана Османа II (1605-1622) Милікію, яку П. Куліш вважав Марусею Богуславкою. Більш-менш вірогідних історичних даних про Марусю Богуславку нема. Роксоланою називалась Настя Лісовська (1505-1561) - українка з Рогатина (тепер Івано-Франківської області), дружина турецького султана Сулеймана II. У 1520 р. потрапила у татарський полон і була продана у султанський гарем. Відігравала значну роль у політиці Османської імперії. З її ім'ям пов'язано спорудження ряду архітектурних пам'яток у Стамбулі і його околицях. У тексті однієї із попередніх редакцій поеми Куліш зробив такий коментар: «Хто не знає чи забув про Роксолану, попівну-бранку з Червоноруського Рогатина, що зробилась можновладною імператрицею в султана Солимана І, нехай читає про неї в ХХХ-й главі моєї «Истории воссоединения Руси».