Згодом Сашуня уже була зв’язковою і якось принесла вістку, що від Житомира на Коростень ітиме ешелон з кавалеристами й верховими кіньми. Вирішили перестріти гостей уночі біля Андріївки. Розгвинтили рейки, почекали, поки проскочить перевірочний порожняк. Матей, приклавши вухо до рейок, сказав, що за п’ять хвилин ешелон буде тут, пора розбирати колію. Розібрали, залягли в захисній лісосмузі. Із темряви вихопилося більмасте око світла, почулося бадьоре чахкання паротяга. Хтось відчув солодкий лоскіт під «ложечкою», хтось холодок, Матей підбив шапку вище на лоба — навіть у темряві було видно його блаженну посмішку.
Машиніст помітив халепу, різко загальмував, та пізно — гримнули буфери, заскреготали колеса, вагони полізли один на одного. Здійнявся крик, ґвалт, злякано заіржали коні, б’ючи копитами об підлогу вагонів. Козаки сипнули по ешелону з кулеметів, на пострах жбурнули під потяг кілька гранат. Хлопці саме розігрілися і рвалися до бою, але з вагонів ніхто не відстрілювався.
Дмитро дав команду припинити вогонь. Коли втихло, раптом почали відчинятися двері вагонів, і звідти полетіли на землю рушниці, револьвери, шаблі. Після того з піднятими руками виходили червоноармійці, ставали рядком уздовж колії, сліпо вглядаючись у ніч. Двоє кинулося тікати до лісосмуги, але їх наздогнав короткий разок із «люйса»[10], що його випустив Тиміш Корч.
Дмитро розгубився. Стільки полонених — куди ж їх подіти?
Хлопці тим часом підбирали на землі трофейну зброю, виводили з вагонів коней, виносили сідла, скриньки з набоями, знайшли навіть п’ять легких кулеметів. Дев’яносто коней із сідлами й новенькі «люйси» так розчулили отамана Соколовського, що він вирішив відпустити полонених.
— За те, що ви не чинили спротиву, я вам дарую життя, — сказав Дмитро. — Їдьте у свою Расєю і більше сюди не вертайтеся. Ще раз мені попадетеся — розстріляю на місці.
Матей не повірив своїм вухам.
— Наче бачу, — сказав він. — Оце розвернуть вони свого поїзда й поїдуть навпрошки через поле в Москву. Дурне діло робиш, отамане. Я б їх викосив до ноги.
— Пізно, — остудив його Корч. — Не годиться отаманові слово ламати.
Після того, як Дмитро поколошматив червоних від Радомишля аж до Звягеля[11], підмосковський большевицький Раднарком, що сидів у Харкові, оголосив бандитського отамана Соколовського поза законом. Двадцятого квітня, якраз на Великдень, червоні вирушили на Горбулів — сподівалися в таке свято заскочити соколовців зненацька. Три сотні піхоти, кінний полк та дві гарматні батареї підходили до села з боку Чайківки.
Довідавшись про ворожі гармати, Дмитро спохмурнів: дійде до бою — село ляже в руїнах. І він вирішив залишити Горбулів. Повстанську збірку призначив у сусідньому лісі.
Москалі спокійно зайшли до села, здивовані тим, що тут немає ніяких гайдамаків, якими їх так лякали. Зібрали людей на майдані, і їхній командир Аралов, міцний горбоносий молодик із цапиною борідкою, наказав видати отамана Соколовського, інакше доведеться спалити село, а декого й розстріляти. Аралов говорив з людьми, не злізаючи з дончака, який норовисто перебирав ногами у «білих шкарпетках».
— Нє хотєлось би в такой дєнь портіть всєм настроєніє, — сказав він, дістаючи з портсигара цигарку й постукуючи нею об срібну кришку. — Но єслі видадітє нам бандіта, всьо абайдьоцца.
— Конєшно, знайдемо, — вийшов наперед дід Горошко, котрий теж колись служив в армії і був там, хвалився, правою рукою царя. — Отаман зараз, видно, десь засів при пасці й ковбасці й той… — дід Горошко дав щигля собі в підгорля. — А ми його теплого вам і знайдемо. Тільки ж і ви, товаришу, не погордуйте нашою паскою і ковбаскою. Та й солдатики нехай причастяться крашанками.
— Харашо, — сказав Аралов. — Только бєз шуток. Са мной шуткі плохі.
Він розмістив свій штаб тут-таки біля майдану в хедері[12], а до вечора вся солдатня, що розквартирувалася по хатах, була п’яна хоч викрути й дивувала горбулівців чудернацькими пісеньками, від яких або в’янули вуха, або нічого не можна було второпати.
Дехто з них заснув у хліві на сіні, хтось захропів під припічком, лише командир кавполку Аралов, виставивши охорону, спав у теплій постелі. Йому пообіцяли до ранку знайти Соколовського, а як не знайдуть, то отаман і сам прийде, щоб не постраждали його односельці. Він такий.