Ніч була тепла, але по-серпневому свіжа. Надя відчинила вікно, лишивши фіранки завішеними. Вони заворушилися під подихом нічної прохолоди.
Ближче до півночі гості розійшлися. Василь же затримався, мовби його щось не пускало. Випили ще по чарці — удвох, по-братському. Дивились один одному в очі й мовчали.
— Додому… надовго? — спитав Василь.
— Не знаю, — сказав Дмитро. — Чекаю розпорядження від самого…
— Петлюри?
— Від нього. Починається інша війна.
Вогник у гасовій лампі, що стояла на столі, почав осідати.
— Гас кінчається, — сказала Надя і заходилася прибирати зі столу.
Дмитро вирізав кружальце сирої картоплини й поклав зверху на отвір у ламповому склі — вогник піднявся.
У сусідній кімнаті крізь сон схлипнув Євгенко. Надя вийшла до дитини.
— Ти поставив хлопців коло вітряка? — спитав Василь.
— Ні, всі перетомлені, — сказав Дмитро. — Сторожа біля Дівич-гори, коло кар’єру, на підступах до села. А тут кого нам боятися?
Він підвівся і ступив крок до вікна.
Зайшла Надя, рипнула дверима — вітерець ворухнув фіранкою.
Бахнув сухий револьверний постріл. Куля влучила Дмитрові в чоло, він упав, навіть не зойкнувши.
Крізь вікно влетіла граната й підстрибнула на підлозі.
Василь щосили штовхнув Надю до сусідньої кімнати і впав долілиць. Граната рвонула, згасло світло, Надя, вхопивши з ліжечка дитину, наосліп кинулася до дверей.
Василь перекотився до сусідньої кімнати, коли крізь прочинене вікно влетіла ще одна граната, об стіну залопотіли кулі.
Надя вискочила з дитям на ґанок і ледве не налетіла на чорну постать. Це був їхній кум Тиміш Олексієнко-Корч, хрещений батько дитини, яку вона тримала на руках. Надя спершу подумала, що Тиміш підоспів на поміч, та він прошипів:
— Якщо комусь писнеш, я твоє щеня розірву на шматки.
Корч розтанув у темряві.
Більше ніхто не стріляв. У Наді дзвеніло в голові. Зайшовся плачем Євгенко, та вона його не чула. Земля хиталася під ногами.
Притискаючи до грудей дитину, Надя повернулася до кімнати.
Було темно і страшно. Біля мертвого Дмитра на колінах стояв Василь.
— Митю… Митю…
Усвідомлення смерті вдарило її в серце. Вона не могла ні закричати, ні обізватися до Василя.
Він повернув до неї обличчя, схоже на чорну маску.
— Що там… надворі? — спитав.
— Нікого, — сказала вона.
Тієї ж ночі Василь зібрав на сполох найпевніших козаків.
Приголомшені, вони не хотіли вірити, що отаман загинув. Щойно ж він разом із ними повернувся додому. Саме прізвище Соколовський для них важило так багато, що вони тут-таки обрали на отамана Василя. Був у Соколовських ще один брат, найстарший, Степан, але він носив рясу й шаблю до рук не брав. Мав парафію в Янівці.
Збираючи вночі козаків, Василь думав, що, може, почує від них щось важливе чи й сам запримітить яку-небудь хитрість, бо все скидалося на зраду. Тільки свої знали, що Дмитро повернувся з Макарова, розпустив загін на спочинок, а сам поїхав додому.
Такої думки був і Тиміш Корч, котрий першим явився на склик.
— Хтось із своїх продався за сім мільйонів, — сказав він. — Подивимося, кого сьогодні не буде.
Не з’явився Матей Мазур. Жив він у Пилиповичах, проте Василь послав по нього верхівця і той не застав Матея вдома. Де він — ніхто не знав.
Усе зрозуміло було тільки большевикам. Вони написали в «Красном листке», що Дмитра Соколовського з його поплічниками оточили в школі червоноармійці караульного батальйону і вкинули у вікно п’ятнадцять бомб. Однак бандит виявився таким живучим, що довелося дострілювати. У кишені вбитого знайшли листа від поміщика Вержбицького (виходило, що «дурний пан» був приятелем Соколовських), у якому той просив отамана не падати духом, бо в Україну прийшов генерал Денікін на з’єднання з Петлюрою.
Матей не з’явився й на похорон, хоч провести отамана в останню путь прийшли не тільки всі горбулівці, але й сотні людей з довколишніх сіл — Чайківки, Модулева, Заньків, Корчівки… Такого похорону ще не бачили ні Горбулів, ні Радомишль, ні Житомир. Окрім місцевого батюшки Дмитра Гов’ядовського, було багато приїжджих священиків, серед них і Степан Соколовський — високий, худий і такий само білобрисий, як усі брати Соколовські.
Відспівали отамана на подвір’ї гімназії, потім на лафеті повезли на цвинтар, хоч це було зовсім недалечко. Процесія не вміщалася на вузькій вуличці від гімназії до цвинтаря.
«Ех, батьку-батьку», — тяжко журилися козаки, які йшли за труною з рушницями за плечима, жінки всі плакали, бо який же він батько, як йому двадцять чотири годочки — лежить он геть молодюсінький, тільки вітер ворушить білявого чуба.