— Розумієш, — сказав Розенберг, пригощаючи мене у вітальні кавою, — після операції за нею потрібен догляд. Людський догляд. Їй потрібно вчасно давати ліки, готувати спеціальну дієтичну їжу. А хто це буде робити? І гарантії повного одужання ветеринари не дають. Дуже багато мороки.
— А хто буде прати замість неї?
— Уже два місяці пере її сестра, теж розумна самка. І ще є один стор, помічник. Ну, пішли?
Ми вийшли у двір. М’ясних сторів, коли вони досягали потрібної ваги, відвозили живцем на м’ясокомбінат, і там їх убивали електрощупом. А коли траплялося, що потрібно було заколоти домашнього стора, то кликали мене. Професійно цим займався ще мій батько: він убивав і обробляв стора за лічені хвилини. Я з десяти років допомагав йому.
Ми підійшли до загону, за яким знаходилося декілька сторів.
— Ота, — показав пальцем Розенберг на самку, що стояла в кутку і пильно стежила за нами.
Стори завжди якимось чином відчувають наближення цієї хвилини.
— Якраз у нас і м’ясо закінчилося. Руда! Іди сюди!
Вона була трохи старша за Машу, з уже відвислим (але все ще без складок) животом, із дещо всохлими зморщеними сосками.
— Сала, правда, небагато буде, — Розенберг помацав її в талії зі спини. — Більше м’яса. Іди сюди.
Він відчинив ворота і вивів її, перелякану, у двір.
— Ну, чого ти боїшся, дурна?
Поки він відводив її за ферму, до критої загорожі, подалі від інших сторів, я вийняв із-за пояса і перевірив необхідні інструменти: гострий та довгий вузький ніж для умертвлення тварини, кілька ножів різної величини для розділення туші. Шкода, звичайно, їх різати. Завжди шкода. Повністю до цього ніколи не звикнеш. Але що ж робити? Людина завжди споживала м’ясо тварин, людині треба якось жити. І я провів пальцем по загостреному з обох боків лезу ножа.
Розенберг тим часом в’язав лапи Рудій (вона і справді мала гарне руде волосся, що спадало хвилею) і готовий уже був звалити її на землю. Та, побачивши мене, Руда рвонулася щосили з його рук: так що він мало не впав.
— Стій, суко! Куди?!
Він боляче смикнув її за мотузку, притягаючи знову до себе. Руда закричала. Найжахливішим у сторів був їхній крик. Можна було подумати, що кричить людина.
— Ну, чого стоїш?! — раптом закричав він на мене. — Давай, вали її!
Я кинувся на неї, підбив їй обидві ноги. Руда з усього розмаху впала на спину, а Розенберг тут же сів їй на голову. Я тримав за копита. Лапи її було зв’язано за спиною.
— Ось так, — сказав Розенберг. — Кінчай її швидше.
І так завжди: в останню хвилину чомусь завжди був поспіх, завжди нерви...
Руда кричала вже не своїм голосом — від жаху, від страху смерті. Кричала глухо, з-під Розенберга. Обличчя її я не бачив — тільки правильної форми тіло, з красивими стегнами, зі симетричними розплесканими півмісяцями сідниць, що виглядали з-за стегон, із дивовижно збереженою, як для її віку, талією. Руда, утримувана Розенбергом і мною, могла смикатися тільки середньою частиною, що вона і робила. Груди її літали туди-сюди.
— Кінчай її нарешті! — знову закричав Розенберг.
І я, вихопивши довгого ножа, щосили всадив його їй під ліву грудь. Чорт, на цей раз я трохи не попав. Здається, ніж пройшов повз серце. Руда видала страшний крик, від якого мені мороз пройшов по шкірі. Я швидко вийняв вузьке закривавлене лезо і повторив спробу. Цього разу вона сильно сіпнулася всім тілом і затихла. Ми ще потримали її про всяк випадок кілька секунд, і я відняв руку від рукоятки.
— Все, — сказав я, підводячись і витираючи піт. У Розенберга обличчя теж було в поті.
— От сука! — він копнув її, що лежала з ножем у грудях, у стегно. — Встигла вкусити.
— Де?
Його ліва рука трохи вище від кисті й справді була прокушена.
— Піду забинтую. Нічого страшного.
— Добре би йодом залити, — сказав я.
Розенберг пішов.
Руда лежала зі зв’язаними за спиною лапами, з обличчям, викривленим від болю. Рукоятка, з-під якої на землю безперестанку сочилася кров, стирчала з-під груді — так що ця грудь не сповзла набік, як права, а стояла, підперта рукояткою. Вона була гарна, ця Руда. З розметаними навколо голови хвилями волосся.
Я підійшов і, приклавши їй до горла ніж, відрізав голову. Потім почав розтинати черевну порожнину та грудну клітку.
— Неси каструлі! — крикнув я Розенбергові, який повертався. — Чому не підготував?