— Алоїза вже несе.
Алоїза, його дружина, притягла каструлі, миски та слоїки для крові.
— Ну що, дурненька? — сказав Розенберг, скуйовдивши жінці волосся. — Кличу її, а вона не відгукується.
Я на секунду відірвався від роботи і подивився на неї — товсту рожевощоку жінку.
— Сховалася?
— Так, — сказав Розенберг. — І так щоразу.
— Ну не можу я чути їхніх криків! — У неї на очах навіть виступили сльози. — Що я зроблю?
— Вона, уявляєш, забивається в далеку кімнату, ховає голову в подушки і так лежить, аж поки я не прийду і не скажу, що все позаду.
Розенберг сміявся.
— Ну, шкода ж їх! — сказала, вся червона від збентеження Алоїза.
— А коли їсиш, то не шкода? — не припиняв піддражнювати її Розенберг.
— Тоді вже не думаєш, — опустила вона очі.
— Отож-бо. Ну, йди, кобилко, — і він ляснув її по тугому заду.
— Та ну тебе! — вона, все ще збентежена, легко дала йому по руці й побігла в дім.
— Жінки! — зітхнув Розенберг. — Ну, що тобі допомагати?
— Тримай отак ребра. В обидві сторони. Я кров вичерпаю.
Розенберг розтягнув розділену надвоє грудну клітку, а я великим кухлем вичерпував звідти кров. Набирав і зливав у трилітровий слоїк.
Внутрішні органи я відділив від стінок і звалив у миску. Туди ж поклав обидві груді. Тепер залишилося розрубати основну частину. Розенберг приніс сокиру, і я кількома точними рухами розділив тіло натроє. Розенберг потягнув на спині тулуб, а я поніс обидві ноги. Потім ми перетягнули в дім миски з нутрощами та з головою. Алоїза вже смажила свіже м’ясо.
— Печінки, печінки не забудь підсмажити! — сказав Розенберг, миючи з милом руки.
— Зараз покладу!
Дружина його розчервонілася, бігаючи біля плити, вся така жива, щаслива...
— Ну, трохи випиймо, для початку.
Розенберг сів за стіл і наповнив чарки.
— Щоб завжди у нас було всього на столі!
— І щоб цього року був хороший урожай! — сказав я.
Ми випили.
— Треба Гансові надувну кулю зробити. З сечового міхура, — сказав Розенберг, закушуючи. — Тільки би не забути. Ще з весни замовив. Ти не прорізав його?
— Ні, начебто — там лежить, на підстилці.
— Раніше ми собакам віддавали, а як Ганс підріс, то всі сечові міхури — його. Сам їх і мне, в солі. І сушить. Я тільки надуваю і зав’язую. А, ось і він!
До кімнати вбіг хлопчик років восьми, весь брудний.
— Мам! А вушка?
— Є, є твої вушка, — сказала Алоїза. — Уже трохи підкоптила, спеціально для тебе. Іди мий руки і лице.
— Ура! — закричав Ганс і побіг у ванну.
— Я теж у дитинстві любив вушка, — сказав Розенберг. — Смак — неповторний. І ще хрумтять.
— А мене батько в дитинстві привчив пити кров, — сказав я, щоби підтримати розмову. — Просто з грудної клітки.
— Я би не зміг ніколи, — сказав Розенберг.
— Та ви що, теплу кров?! — почув я здивований голос від плити.
— Саме так. Батько десь прочитав, що це дуже корисно для організму.
— І зараз ви можете пити? — запитала Алоїза.
— Зараз — ні, — сказав я. — Зараз, думаю, не зміг би. Відвик уже. А в дитинстві пив, разом із батьком.
— Я читав, — сказав Розенберг, — що в Австралії навіть є товариства сироїдів. Вони їдять усе сире: сире м’ясо, сиру рибу, сирі гриби...
— У цьому є якийсь сенс, — я взяв зі сковорідки ще шматок м’яса, — бо ж ми все пересмажуємо, переварюємо. Надто вже далеко відірвалися від природи, зніжили свої шлунки.
Тим часом Ганс помив руки й сів до столу. Мати подала йому на тарілці два трохи підкопчені вушка.
— Жити не може без вушок, — посміхнувся Розенберг. — Вушка — завжди його.
Ганс схопив вушко і жадібно відкусив половину.
— Смачно? — запитав батько.
— Ага, — син працював щелепами, не зупиняючись.
— І головне, що хрумтять, — сказав Розенберг.
Друге вушко лежало на тарілці, й раптом я згадав про Руду, про яку вже було забув. Як годину тому вона стояла в кутку загороди, разом із іншими сторами, і злякано дивилася на нас. Це було її вухо. Що за чортівня? Відколи це я згадую живими тварин, яких колю та розбираю?
Алоїза принесла нову страву.
— О, серце! — зустрів страву вигуком Розенберг. — Ти любиш серце? Серце в соусі?
— Ні, — сказав я, витираючи губи. — Спасибі. Я піду, добре?
— Куди? — здивувався Розенберг.
— Чого так рано? — підтримала його Алоїза. — Ще кров буде. Я підсмажила.
— Ні, дякую. Мені ще треба позайматися з Альбертом.
— Ти з ним займаєшся? — здивувався Розенберг.