— Я кого питаю?!
Так, ніби вона могла відповісти хоча би слово.
— Я тобі покажу, як трахатися з ким попало!
І, не в змозі довше стримувати себе, я ногою боляче вдарив її у стегно. Вона скрикнула й упала в бруд.
— Я тебе вб’ю, чуєш?! Уб’ю скотину!
І я вдарив її ще і ще. За кожним разом вона скрикувала і дедалі більше стискалася, ховаючи від ударів груди та обличчя. Навіщо я її б’ю? Жалібний плач змусив мене зупинитися. Вся в бруді, на боці, вона гірко ридала у мене в ногах.
Минуло кілька хвилин. Вона все голосніше ридала, неначе скаржачись на свою долю.
— Ну, йдемо за мною.
Я взяв її за лапу і повів у хлів.
— Стій.
Поставив її під душ і довго, милом і мочалкою, змивав із неї бруд.
— Ну...
Вона стояла переді мною, мого зросту, і дивилась у землю. Чиста, свіжа. Її стегна, плече і частина обличчя були у страшних синцях, лапи були опущені.
— Машо...
Вона подивилася на мене.
— Машо...
Я зрозумів, що знову божеволію.
— Пробач, чуєш?
Що я кажу? Кому?
Після цих слів вона скрикнула і кинулася мені на груди, ридаючи.
— Ну, прости мене, гада. Прости, благаю.
Я притискав її до себе, як людину. Я зовсім з’їхав з глузду. Я нікого в житті так не притискав.
— Тобі боляче, так? Боляче?
Я гладив їй хворі місця.
— Я більше не буду так, добре? Ах ти ж моя бідненька. Ніжна.
Її лапи обнімали мене за плечі. Ніколи мене так не обнімала Ельза. Ні, я втрачаю розум: звідки у сторів такі почуття? Я мав десятки сторів, але ніколи не помічав у них жодних людських почуттів. Найбільше мене вразило, що вона кинулася до мене після всього, що я з нею зробив. Мій голос, моє почуття були їй, напевно, дорожчі, ніж її самолюбство і фізичний біль. У сторів, звичайно, вона не могла навчитися нічого подібного. Але тоді виходить, що в неї людська — жіноча — душа. Тоді виходить, що вона не тварина?
Голова мені йшла обертом від божевільних думок і припущень. Мозок не міг впоратися з таким навантаженням.
— Ну, не плач. Не плач уже, чуєш?
Я поцілував її в голову. На поцілунок вона відповіла новим плачем. Вона роздирала мені душу.
— Машо, я тебе не буду більше бити, ніколи. Чуєш?
Я відвів її голову від своїх грудей і подивився в її повні сліз очі:
— Ти мила. Дуже мила.
І тут я виразно зрозумів, що переді мною стоїть людина. Справжнісінька людина, тільки гола і побита мною.
Отямився я на подвір’ї. Якщо я не звернуся до психіатра, то це погано закінчиться. Таке зближення з твариною — ненормальне.
Уже краще тоді просте скотолозтво: розумієш, що злягаєшся з твариною, й усе. Жахливо, огидно, але все-таки більш нормально.
Я повернувся у хлів. Хіба це нормально — боятися самого себе наодинці зі звичайною твариною?
— Іди сюди.
Я надягнув на неї нашийник і повів у загороду. З нашийником вона вже поводилася більш звично — так, як поводяться всі стори: боячись мене та підкоряючись мені.
10
Якщо навіть погодитися з думкою, що ми перебуваємо в колі «вічного повернення», то все ж, аналізуючи минулі епохи, ми мали би визнати наявність виходу, прогресу. І цей прогрес завжди був пов’язаний із гуманізмом. З будь-яким новим проривом у галузі гуманізму. Можна сказати, що людство, якщо було живе, то завжди було живе гуманністю. Чим дихав античний світ? Християнством, яке зароджувалося, його пафосом. Рухом у якийсь новий «благородний» бік. Те саме ми можемо сказати про епоху Ренесансу. Про революції під гаслом свобод і прав людини. Про спробу будівництва комунізму. Якщо не самі справи, то думки, почуття людей були благородними, піднесеними. Благородство — суть будь-якого пафосу, а пафос — мотор руху, життя. Завдяки йому протягом тисяч років люди не просто народжувалися, їли, спали і вмирали, а кудись бурхливо рухалися, творячи історію. Тобто жили.
І ще більше: Ніцше та нацисти, які прийшли після нього й сповідували фашизм і теорію рас, — теж по-своєму гуманістичні. Вони думали про людину, хоч і розуміли цю людину та її блага по-своєму. Благородству немає звідки народжуватися, як тільки з думки про людину. А що у фашистів — не кажучи вже про Ніцше — багато благородства і думок про людину, це без сумніву. Інакше як би їхні ідеї завоювали світ? Якби не пафос благородства, який перекрив в очах багатьох «аморальне» підґрунтя нових ідей, яким чином можна було би побачити самоочевидну ницість теорій, що виправдовують «подвійну мораль», тобто насильство над іншою людиною?