— Я голюсь.
— Ти голишся, а хтось побив нашу Машу! Її неможливо впізнати!
То була її звична логіка. Згідно з нею, моя провина полягала в тому, що я голюся.
— Ну і що? — я продовжував голитися.
Я вже виробив типову реакцію на її раптові збудження: продовжувати робити те, що робив в даний момент, неначе нічого не сталося.
— Як це що? — це була теж її звична реакція на мою реакцію. — Хтось калічить наших сторів, а тобі все одно?
— А чому ти кричиш?
— Тому що ми не мільйонери, щоби щороку купувати нового стора. Адже її могли вбити!
— Я думаю, це Кривий, — сказав я. — Відколи він пошкодив руку, то став нервовим.
— Хіба? — Ельза стояла у дверях, спираючись на одвірок; я бачив її в дзеркалі. — Навіщо він її побив?
— Не послухалася.
— Треба тоді її прив’язувати на ніч. І взагалі, час уже його колоти.
— Наступного року, — сказав я. — Коли підросте Бичок.
Бичком ми назвали молодого сильного стора, сина Красулі, нашої старшої самки.
Того ж дня я мав нарешті розмову з Альбертом. Була субота, Альберт на заняття не йшов, сидів удома. Треба ж нарешті виконати батьківський обов’язок: поговорити з сином про життя, про його майбутнє. Я все відтягав цю розмову. Чесно кажучи, не відчував за собою права виступати в ролі знавця істини. Сам я не дуже розумів, навіщо я живу і чи так живу. «Авторитет батьків» завжди спирався на обман: що вони володіють кінцевою істиною і що їхнє життя — правильне. Але я не знав, що таке правильне життя. Як сказав один античний мудрець, «правильне життя — це моє». Ось це більше відповідало дійсності.
— Альберте, я хотів би з тобою поговорити.
Я зайшов до його кімнати без стуку. До цього я не раз думав, як почати розмову, як підступитись. Ось уже два роки, як син змінився, замкнувся в собі і з ним стало важко говорити. Якби я почав стукати в його двері і питати дозволу ввійти, це, напевно, сподобалося б йому. Але, з іншого боку, таким чином я би від самого початку перетворив себе на якогось прохача, а він просто зглянувся би на мене. Усе ж таки я був йому батьком, і занадто вже велика ввічливість, мені здалося, в цьому випадку недоречна, може спровокувати неправильне розуміння ситуації. У батька повинні бути авторитет і воля.
На жаль, вийшло не зовсім так, як я хотів. Я очікував, що Альберт скаже: «Заходь, тату», — а натомість побачив тільки переляк на його обличчі (він не очікував, що відчиняться двері). Він щось писав і в мене на очах швидко сховав у стіл якийсь зошит (напевно, щоденник). Вийшло, звичайно, по-дурному. Та відступати вже було нікуди.
— Я хотів би поговорити з тобою, — повторив я, сідаючи навпроти, на диван.
Він продовжував мовчати: з якогось часу це стало його звичною манерою спілкуватися зі мною, яка у мене просто викликала лють. За що він мене ненавидить? Що я йому зробив?
— Альберте, ти вже дорослий і скоро закінчиш школу.
Я говорив і відчував всю абсурдність і нікчемність своїх слів, — так ніби ми обидва розуміли, що розігруємо для годиться якусь вульгарну сценку з виховного роману. У мене не було контакту з ним, а без цього все безглуздо і паскудно. Чому в мене такий син? Коли я ростив його, то думав про глибокий зв’язок між ним і мною. Про зв’язок, який врятує мене від самотності в житті. Про його почуття до мене, батька: про любов, повагу, відданість. Але нічого цього не було. Навпаки: ні з ким іншим більш гострої самотності я не відчував. Хіба що з Ельзою. Дружина та син були єдиними у світі людьми, поруч з якими я не хотів жити, настільки я відчував себе непотрібним, зайвим.
— Коротше, ти на порозі життя, — сказав я. — Ти повинен вибрати якусь професію...
— Все одно я буду актором, — сказав Альберт і вперше, з викликом, подивився на мене.
Я був його ворог, він, видно, довго чекав нападу, готувався, добирав потрібні слова, й ось битва почалася. Який абсурд.
— Альберте, хіба я тобі сказав, що тобі не можна бути актором?
Найбільш прикрим було те, що Ельзи, від якої і йшла «заборона на професію» і сама ініціатива цієї розмови, він не боявся і таких ворожих почуттів до неї не плекав.
— Альберте, я з тобою говорю (він не відповів мені). Я ж не проти твого вибору. Просто ти повинен все знати про своє можливе майбутнє.
Тут він нарешті заговорив, дивлячись не на мене, а кудись собі під ноги:
— Що знати? Що за це мало платять?
Я був вражений, з якою іронією, з яким почуттям до мене він це вимовив.
— Річ не в платні, — сказав я. — У мистецтві можна бути або всім, або нічим. Ось що лякає мене і маму. А шансів стати всім дуже мало.
— Тому що я нездара, так?