Я не вперше був на м’ясокомбінаті. І щоразу мене приємно дивувала мовчазна ділова атмосфера виробничого процесу. Жодних почуттів, жодних думок — цілковита зосередженість на операціях. Кожен знав свою справу і думав тільки про те, щоби зробити її якомога краще. Прості люди, вони і були простими: філософами їм, чи що, бути? Виконували те, за що їм платили гроші, й ні про що зайве не думали.
Не думали, скажімо, про те, що тварини, яких вони вбивають і обробляють, зовні, тілесно, нічим не відрізняються від них. Адже варто лише було всіх цих тварин назвати (за зовнішньою подібністю!) «людьми», як відбулася би руйнація цілого усталеного світу. Цивілізація постала би чимось жахливим, антигуманним, звірячим. А всіх наших людей можна було би називати... «людожерами». Ось що таке фокуси мови!
Людиноподібна тварина — це ще не людина. Визначення «людина» найменше базується на тілесній підставі. Людина — це насамперед громадянин Рейха, розумна культурна істота, котра має власність, у котрої є професія, сім’я. Людина — це те, що має статус людини. У доісторичні часи панували інші поняття, згідно з якими «людину» визначали не за внутрішніми якостями, а винятково за тілесними ознаками. Яка наївність! Вважати істот, які нічого, крім сараю, не бачили, не вміють зв’язати докупи двох слів, «людьми».
У виробничому відділі я взяв дані про роботу комбінату, — це все, чого я потребував для допису в номер. Поруч, на базарі, я купив копчене стегно молодої самки та кілограм нирок. Якісь люди смажили тут шашлики, інші продавали вуха і лапи, ще інші — голови молодих самців. Звідусюди долинали закличні крики торговців. Це був звичайний м’ясний базар.
Я замовив гарячий пиріжок «Сюрприз» і склянку бульйону. У пиріжку було запечене невелике серце. Смакота. Якийсь чоловік поруч обгризав відварне копито. Уся річ — у мові. Якщо це «копито» назвати «ступня» (та сама зовнішня схожість із людською кінцівкою), то відбудеться руйнування світу. Вийде, що людина їсть людину. Якась нісенітниця. Спеціальні служби Рейха стежать за правильним ужитком слів, охороняють споконвічні поняття нашої цивілізації. «Мені, будь ласка, два кілограми жіночих кистей» — це звучить жахливо. Жінкою, яка має «кисті», може бути тільки людина. Натомість у сторів не «кисті», а «лапи». Не «ступні», а «копита». Люди кажуть: «Мені два кілограми сторячих копит».
За вікном нарешті з’явилося сонце. Жінка середнього віку стояла біля кіоску, в якому я купував м’ясо, і фарбувала губи. Тисячу років тому жінки робили те саме... Мене вже не мучив голод, серце в пиріжку було насправді смачним. Чи повинні люди звертати увагу на зовнішню схожість? Навіть якщо схожість кричуща. Чому в такому разі в доісторичні часи ніхто не звертав уваги на схожість внутрішніх органів тварин (скажімо, свиней) і людей? У двадцять першому столітті люди їли свиней без докорів сумління. І жодної аморальності в цьому ніхто не бачив — пожирати серце, повністю схоже на твоє. Бо то було серце тварини!
Чоловік навпроти, закінчивши обгризати м’ясо, обсмоктав кістки копита і викинув їх до сміттєвого ящика. Я допив свій бульйон і, непомітно відригнувши, поспішив додому.
2
Здавши матеріал про м’ясокомбінат завідувачеві відділу, я поїхав додому. Ельза, моя дружина, чекала мене на обід. Наш заміський будиночок знаходився за півгодини їзди від центру міста.
Весна була в розпалі, й то тут, то там обабіч дороги селяни орали сторами землю. Це нагадало мені якусь архівну фотографію доісторичних часів. Голі чоловіки та жінки орють землю, а їх поганяють батогом. Але там були люди, люди, рівні «господареві»: раби, полонені, в’язні концтаборів. Нелюдська епоха. А тут — тут були просто тварини. Стори.
Ельза виглядала чимось стривоженою, і я, перш ніж сісти за стіл, внутрішньо напружився. Мені не подобалася ця її звичка робити подію з кожної дрібниці.
— Ну, що ще? — Запитав я, куштуючи суп.
— Альберт хоче вступати до театрального.
— Нехай вступає, якщо хоче.
— Але це ж смішно, Дімо. Він буде актором, уявляєш?
— А тобі не подобаються актори? Ти ж любиш ходити до театру.
— Але Альберт! Альберт — актор!
— А що? — я відкусив хліба. — Кимось йому все одно потрібно стати.
— Тобі, я бачу, байдуже. Тільки мене одну це хвилює.
— Що?
— Що він ціле життя буде корчити щось на сцені й отримуватиме за це копійки.
— Може, в нього який-небудь талант.