Выбрать главу

— Але це — слова з Конституції! — вигукнув той самий голос із задніх рядів.

— Ви що, не розумієте, що нас «притиснули до стінки», що нас загнано? — миттю відреагував Джон Керрол.

У залі запанувала мертва тиша.

— Культивують не думки, а почуття — почуття, не знайомі нашим дідам і прадідам. Усупереч дійсності ідеологи ПКГ змушують нас ставитися до тварин, як до себе самих, бачити у тваринах людей. При цьому вони використовують факт тілесної схожості. Вони хочуть повернути нас у далеке минуле, зробити з нас фашистів. Але дозвольте: там у хлівах тримали людей. Людей, які розмовляли, писали вірші, молилися Богові. Покидьки, нелюди знущалися з людей, розумієте? Убивали та ґвалтували їх, експлуатували, а врешті почали і поїдати.

— З людей не можна знущатись, а зі сторів, про яких ще не відомо, чи це не люди, можна?!

То був той самий голос позаду.

— Я бачу, ми недооцінювали сили ПКГ, — відповів оратор, спрямовуючи погляд у задні ряди. — Ви бачите, вони навіть тут, серед нас. Вони домоглися публікації своїх матеріалів у центральній газеті Рейха, а тепер присутні на нашому зібранні.

— Шановний пане Керроле, через те, що питання стосується проблеми, яку підняла саме ПКГ, я вирішив запросити їх на наше засідання, — втрутився головний.

— Дуже мило, — відповів промовець. — Зрештою, нехай послухають, раз уже вони мають такий вплив на наше керівництво. Назвіть мені хтось стора, який би молився Богові, слухав Бетховена, хоча би вимовляв членороздільні звуки!

— Це люди!

Усі обернулися назад. Цього разу в задніх рядах піднявся молодик у шкіряній куртці, волосся модно підстрижене, на шиї шарф.

— Вони не говорять, тому що виросли у скотячих умовах і тому що у них атрофований мовний апарат. Світ вони бачать, звуки чують, під Бетховена плачуть.

— Брехня!

— Ні, правда. Вони здатні переживати вищі почуття. Це ті ж люди, з яких ми зробили скотів і яких пожираємо, подібно до людожерів.

— Ви бачите! — скрикнув Керрол. — Вони нас усіх записали в людожери.

Раптом хлопець вийшов зі задніх лав і попрямував до трибуни. Поруч із ним ішла красива дівчина, одягнена теж у чорну шкіряну куртку.

Піднявшись на сцену, хлопець повернувся до залу:

— Подивіться на неї. Вона моя дружина. З неї повинні були зробити ковбаси на м’ясокомбінаті, звідки я її врятував. Її не мало бути, вона повинна була пройти через шлунки вас усіх.

Люди в залі посхоплювалися з місць, зчинився неймовірний галас. Хтось щось кричав. Хтось вибіг із залу.

— Це неподобство! — кричала в напівістериці якась жінка. — Заберіть же їх нарешті!

— Виведіть їх із залу! — нестямно заволав і собі Керрол, сповнений обурення.

Усі дивилися на головного — літнього лисого інтелігента в окулярах, який сидів поруч із трибуною. Той повільно підвівся і сказав:

— Панове, товариші! Прошу вас, тихіше! Ви знаєте, що в нас немає традиції будь-кого виводити із залу. Та й у нас нікому це робити. Конституція забороняє чинити насильство над людиною...

Тоді Керрол знову заговорив, голосно, на повний голос:

— Ви бачите! Ви прекрасно бачите, наскільки ми безсилі! Купка сектантів, маніпулюючи Конституцією, нав’я­зує нам усім свої дикі поняття, згідно з якими вони святі й борці за гуманність, а ми всі — все населення планети — покидьки і мало не нацисти. Щоби підірвати всю нашу ци­вілізацію, їм залишилося тільки захопити у свої руки засоби масової інформації. Поки що їхні ідеї і нав’язува­ні ними почуття та поняття обмежуються вузьким колом осіб — але вже з’явилися перші статті в центральній газеті Рейха...

— Пане Керроле, ми публікували їх в порядку дискусії, ви це знаєте, — втрутився головний. — Услід за ними були надруковані не менш глибокі відповіді представників офіційних інституцій.

— Але про саме існування цих ідей — завдяки нам — уже дізналися у віддалених куточках планети. Ми повинні подумати над тим, що ми робимо і до чого йдемо. До суспільства, де сторів будуть одягати в людський одяг і вводити в людське коло? А потім, повернувши їх у хлів і зарізавши, говорити, що ми зарізали людину?

— Дозвольте мені сказати! — на сцену вискочила Кейль, відома журналістка. — Мій чоловік — дресирувальник мавп. Я сама бачила, наскільки можна видресирувати мавпу. Будь-який дресирувальник вам розповість, що так звана «висока музика» складається з тонів, які діють на нервову систему не тільки людей, а й багатьох тварин, сльози капають самі со­бою. Плачуть мавпи, виють і плачуть собаки, певна музика може викликати занепокоєння і навіть сльози у корови. То що, будемо їх усіх називати на цій підставі «людьми», одягати в людський одяг, одружуватися з ними і вводити їх у людське коло? От життя настане! Люди зі свинями перемішаються!