— Товариші, панове! Прошу вас, тихіше! — головний подзеленькав дзвіночком.
— Я ось що хочу сказати, — продовжувала Кейль. — Я з’їла стільки сторів за своє життя, що мені вже немає шляху назад — навіть якби мені хтось насправді довів, що стор — це людина. Ні я, ні ви, ми не можемо й ніколи не зможемо жити з думкою, що ми чудовиська. А ці фанатики, — вона показала на хлопця у шкірянці, який весь час мовчав, — вимагають: будь ласка, ну визнайте, що правда за нами, визнайте себе чудовиськами, а нас благородними борцями за «тотальну гуманність». Та це ж жорстоко, врешті-решт! Жорстоко щодо людей, яким — це важко зрозуміти? — нестерпно бачити себе чудовиськами. Але це жорстоко подвійно, якщо мова йде не про правду, а про брехню, про підміну фактів, про викривлення фактів. Так, стори — живі істоти. Як є живими істотами корови та свині. Стори працюють нарівні з кіньми в полі. Стори обслуговують нас вдома, оскільки вони все-таки розумніші за інших тварин. І нам шкода їх, коли ми їх експлуатуємо, коли вбиваємо. Ми, люди, — не залізо, у нас є жалість. А хіба хороший селянин не шкодує свого коня? Хіба він в певних ситуаціях не віддає коневі свій хліб? Але він не божеволіє і втримується в системі людських понять. Він не перевтілюється в коня до такої міри, аби відчувати, що він не має права орати ним землю, споживати його м’ясо, коли нема чого їсти його дітям. Здоровий глузд у нього сильніший за безумство почуттів. Але якщо у когось сильніше безумство, якщо у когось ненормальні, шизофренічні почуття, які змушують його вдягати корову у фрак — то невже ми повинні всі заразитися безумством, дозволити купці ненормальних перемішати в нашій свідомості поняття і почуття і зруйнувати основу тисячолітньої цивілізації?..
Я повертався з редакційних зборів приголомшений. Усе це було, як сон. Кейль, висока, повна, розмахуючи руками, кричала: «Невже Бог не розумів, що робив, коли розділив “людей” і “тварин”?!» На що хлопець у куртці їй відповідав: «Нічого він не ділив. Він не створював понять “людина” і “тварина”! Це ви придумали, що тільки “людина” відчуває біль, тугу, страх смерті, радість, любить і страждає. Будь-яке життя рівноцінне людському!»
Я не міг цього всього слухати і втік слідом за іншими. Збори перетворювалися на безлад, і невідомо, чим закінчилися. Для мене все це було як грім з неба: я не думав, що у когось ще до сторів є такі почуття, як у мене.
13
Стори лежали посеред бруду, без сорому, хто де, відпочивали після спекотного та виснажливого дня. Повернувшись, я нічого не сказав Ельзі про збори, а відразу ж пішов до них. Кривий саме мочився, коли я підійшов ближче. Він подивився на мене, але продовжував мочитися, мовчки дивлячись кудись у мене та крізь мене.
Ні, вони таки тварини. Я не знаю, звідки у мене взялись інші почуття. Незважаючи на людську будову тіла, вони тварини. І Кривий, і Бичок, і Маша. Це ж очевидно. Досить поглянути: відсутність мови, понять про чистоту і сором, тваринний страх перед людиною.
— Ей! — крикнув я, і всі стори підскочили, як за командою, трясучись і дивлячись на мене.
— Eй! — і я взявся шмагати батогом у повітрі, спостерігаючи, як вони забиваються в дальній кут. І це люди?
Коли я сидів у залі, мене охоплював жах від думки, що я, як і той хлопець у шкірянці, ставлюся до сторів як до людей, вважаю їх людьми. Я почувався таємним злочинцем, іще одним ненормальним, про котрого ніхто в залі не підозрював. Мене жахало, що тільки той хлопець, якого всі вважали божевільним (і я також), може мене зрозуміти. Але ні, я помилявся. Слава Богу, я відрізняюся від того психа — так, психа. Тому що треба зовсім втратити почуття реальності, щоб у брудній тварині, яка тільки те й робить, що їсть і випорожняється, побачити людину.
— Ух, ти ж... — я підійшов до однієї з самок і поплескав її за вухом. Її повні груди були в гною, вона лежала на своїх же власних фекаліях.
— Іди сюди.
Я відвів її вбік і, вихопивши з-за спини приготованого ножа, засадив їй під лівий сосок. Вона навіть не встигла злякатись, уражена точно в серце, й упала мертвою. Стори закричали і кинулись у протилежний кут, охоплені жахом. Я засміявся, відчувши дивне полегшення.
— Навіщо ти її зарізав? У нас ще повно м’яса!
Ельза стояла на порозі, коли я вніс обидві шинки, волочачи копита по підлозі.