— Не розумію, — Дубов, підвівшись, пересунув шезлонг ближче до мого. — Послухай, Дім. Ми хочемо створити нову газету.
— Яка буде захищати права сторів?
Здавалося, він не очікував такої швидкої реакції.
— Яка буде вільно обговорювати все, чим хворі наші думки і наша совість.
— Хворі, — сказав я. — Гарне слово.
— Ти хочеш сказати, що згоден з Керролом?
— Нічого я не хочу сказати. Чому ти постійно вважаєш, що я щось «хочу сказати», «вирішити»?
— Але в цьому світі не можна жити без позиції. Людина завжди щось «хоче сказати» — не словом, то поведінкою. Кожен її крок — це рішення.
— Я насправді нічого не хочу сказати, Тео, — я вирішив внести в нашу розмову конкретність. — Ти хотів би, щоб я увійшов до вашої нової газети?
— Так, — сказав Дубов. — Ти хороший досвідчений репортер. Тільки для нас ти робив би репортажі не про успіхи в роботі м’ясокомбінатів...
— А про що ж?
— Можна, я закурю? — і Дубов, не чекаючи відповіді, дістав пачку цигарок. — Нам потрібні репортажі з ферм: про життя людей і сторів, про їхні взаємини, про факти, які розкривають психологію і внутрішній світ сторів.
— Ти вважаєш сторів людьми? — запитав я його в лоб. — Ти з консервативними гуманістами?
— Та ні, ти нічого не зрозумів, — щиглем він збив із цигарки перший попіл. — Ми не збираємося ставати рупором пропаганди ПКГ. Їм уже все ясно, у них чітка теорія, і все, що їм потрібно, — це підганяти факти під готові положення. У нас зовсім інша мета.
— Яка?
— Ми повинні збирати різні думки і зіштовхувати їх, повинні сприяти пошуку істини. Ти ж бачиш, що це не жарти: всі ці ПКГ, загравання зі сторами. Це — глибоко, хай поки лише у купки фанатів. Але те, що пробуджено у них — сидить, затаїлося у кожному з нас. Розумієш? Тому вони так легко знаходять у кожного той чи інший відгук.
— Тобто у кожного затаїлася думка, що стори — люди?
— Не думка, а, можливо, припущення, здогад. Ми всі живемо в правильному, як вважаємо, світі. Але свідомість, яка так вважає, покрита тонкою плівкою сліпоти. Досить цю плівку розірвати, як правильний світ в одну мить перетворюється на неправильний і навіть жахливий. Десятки поколінь наших предків, дивлячись на сторів, не допускали й думки, що це, можливо, люди.
— Незважаючи на цілковиту тілесну схожість...
— Незважаючи на цілковиту тілесну схожість, — кивнув Дубов. — Але тепер суспільство дозріло для такого припущення, для перевірки, для пошуку.
— Ти хочеш сказати, що суспільство втомилось існувати у «правильному» світі, жити сонним життям — і йому знову потрібні «благородні ідеї», «боротьба за визволення», пози і крики з трибуни?
— Якщо хочеш — так. Я особисто не вірю, що стори підпадають під поняття «людина», але вони і не зовсім «тварини».
— Що ти хочеш цим сказати?
— Одне: я, коли хочеш знати, сам втомився жити одним і тим же. Мені сорок три роки, а я не жив іще. Ходив двадцять років на роботу, випускав газету, де подією оголошувалися такі речі, як успіх м’ясокомбінату чи відбуття заступника голови Вищої Ради у відпустку. І ось з’явилася звідкись ця тема сторів, яка змусила всіх нас, сплячих, дихати частіше, думати, говорити зі своєю совістю, яка, виявляється, все-таки є. Ми всі ожили, почали сперечатися, — з’явилося те, що називається життям, пошуком.
— І тут всьому цьому оголошується кінець.
— Так, — кивнув Дубов: його цигарка давно погасла, але він навіть не помічав. — Тему «прикривають». Я не кажу, що ПКГ у всьому права, — це, звичайно ж, фанатики. Але вони щось розбудили в усіх нас. Після цього повертатися знову до рутини, до нікому не потрібних репортажів про роботу «на полях і заводах»?..
— А якщо вам не дозволять випускати свою газету?
— А Конституція? І, зрештою, це навіть буде на краще, якщо не дозволять.
— На краще?
— Дім, набридло просто жерти і спати. Все одно всі подохнемо років через тридцять. Який сенс? Хочеться жити, розумієш? Жити...
Коли вже йшов, біля воріт, він раптом узяв мене за руку:
— Подумай, добре?
— Подумаю, — відповів я, дивлячись не на Дубова, а повз нього, на сонце, що закочувалося за ліс.
— Ти пам’ятаєш того хлопця на зборах, у шкірянці?
— З ПКГ?
— Так. Цієї неділі у нас зустріч з ним.
Я здивовано подивився на нього.
— Ми повинні підтримувати зв’язки з обома сторонами, — сказав Дубов. — З ними — оскільки сам дух ідеї йде від них, і з реальністю, яка не така проста, як ідея. Ми будемо відображати все — все, що відбувається в країні: і в самому житті, і на офіційному рівні, офіційні реакції — і «в підпіллі».