— А ти не думаєш, що вони вас просто використовують? Так чи інакше, ви заодно з ними.
— Якщо ми надамо їм можливість брати участь у дискусіях, висловлювати свої «за» і «проти» — це ще не означає, що ми «заодно». Приходь в неділю, добре? Просто подивишся.
Коли він пішов, я повернувся в сад і ліг у шезлонг. Крізь густе листя, яке перебирав вітерець, пробивалися відблиски останніх променів сонця. Ще гуділи бджоли. Якийсь час я ні про що не думав, і мені було добре. Я жив поза часом і простором. Я намагався так жити відтоді, як ми з дружиною побудували цю ферму. Навіть не вірилося, що Дубов щойно був тут: Дубов — це був не Дубов, він привіз і відвіз цілий світ. Інший світ, не мій. Стори, люди, експлуатація, м’ясо, людоїдство, святість, невинність, жахливість. Той світ двоївся, троївся на очах.
Я заснув — в ту хвилину, коли відчув себе вільним від усього.
15
В порядку обговорення Заяви Партії консервативних гуманістів[1] публікуємо статтю-відгук директора Інституту Людини, доктора суспільних наук З.-Д. Конрада
Я з цікавістю прочитав програмний документ Партії консервативних гуманістів. Наскільки мені відомо, створили цю партію молоді люди, яких турбує духовна атмосфера нашого суспільства. Дещо несподівано вони піднімають проблему широкого розуміння гуманізації.
Тепер ми добре бачимо, на якому ґрунті виникла наша Партія консервативних гуманістів. Я читав нещодавно видану книгу її президента Білла Соловйова «Ми поїдаємо собі подібних». Хай не ображається пан Соловйов, але в мене було таке враження, ніби я читаю книгу Ігоря Дердейона «Ми — звірі», яка побачила світ у далекому 2046-му. Всі думки та весь пафос узято звідти. Ось що пише І. Дердейон:
«Людина звикла придушувати в собі совість і співчуття, відступаючи перед необхідністю виживати. Людина протягом свого існування керувалася правилом: “Добре все те, що допомагає мені вижити”. При цьому вона вела війни, грабувала, заводила рабів, катувала їх, аби вони боялися її та працювали на неї. Усе це вважалося цілком моральним. Сьогодні жоден багатій не задумається про те, що це не зовсім нормально, не зовсім добре, що на нього працює інша людина, тому що він має гроші. “Що мені допомагає існувати — те добре”. Що тоді казати про якихось тварин, які взагалі не люди і на яких мораль не поширюється? Хіба свиня, теля мають право на існування? Хіба у них є почуття, хіба вони переживають жах, коли їх силою тягнуть на забій?
Але хто перерізав теляті горло, хто всаджував ніж свині між ребер, той знає, є у тварини почуття, чи ні. Нижче я подаю фотографії тварин за мить до умертвіння. Вдивіться в ці очі! Це — свідчення, його ніхто не зможе спростувати. Тварина все розуміє, вона хоче жити. Але цих тварин, яких ви бачите на фотографіях, вже немає.
Тоді дозвольте запитати: чим тварини відрізняються від нас? Раз вони відчувають і страх, і жах, переживають муки: душевні та фізичні? І чим ми відрізняємося від катів, від нелюдів, від фашистів? Подивіться на фотографію м’ясника, усміхненого до вух, біля розрізаної тварини. Його фартух і його руки — у крові, він тримає печінку та серце тварини, задоволений своєю працею, демонструючи її плоди. А поруч, у мисці, ви бачите кишки та легені тварини. Але ж це жахливо! Час схаменутись! Адже це нічим не відрізняється від людоїдства!»
Я навів цитату з книги автора, який жив 2000 років тому. А ось що пише наш з вами сучасник пан Білл Соловйов:
«Кого з нас цікавить, що відчуває тварина? Жахлива прірва, що розділяє поняття “людина” і “тварина” — суто мовна. Мова — дзеркало нашої свідомості: одночасно вона і формує цю свідомість. Але хто звільнився від смертельних обіймів мови, тому ясно, що насправді не існує ніякої прірви. Фізичні задоволення та невдоволення, радість, страх і навіть надія — все це рівною мірою властиве як “людині”, так і “тварині”. Тоді на якій підставі ми перетворили “тварин”, фактично, в речі? Ми холоднокровно відводимо тварину в кут і перерізаємо їй горло, не слухаючи, як вона кричить у муках (завжди кричить: але ж ми оглухли!). Чим ми тоді відрізняємося від фашистів, які не звертали уваги на “людські” муки? Яка різниця, хто страждає, хто відчуває біль і жах? Головне, що є той, хто це відчуває.
Та ми вважаємо, що цього когось “нема”. Ми душимося від безцільності життя, нудимося, вбиваючи відведений нам час. Але насправді ми мучимося через інше. Живі джерела — джерела совісті, тонких, високих почуттів (які потім породжують і великі, благородні думки) — пересохли. Ми — нащадки колишніх цивілізацій, що несуть на собі печать гріха наших предків. І цей гріх душить нас сьогодні, не дає жити. Я маю на увазі факти фашистської, нацистської історії, які воліють замовчувати в нашому суспільстві. Культ бездушності, культ нечутливості, огрубіння душі, що співвідноситься з мужністю, — бере початок ще в дохристиянську епоху. У диких войовничих народів бездушність, нечутливість до будь-чиїх страждань було піднесено до рангу чесноти. У стародавніх римлян мистецтво осмислює і тим самим закріплює цю чесноту. А у Ніцше, який все життя воював зі своєю власною надчутливістю (і який, фактично, для себе самого, заради підбадьорення, створив свої опуси), ця чеснота знаходить виправдання у глобальній теорії створення надлюдини. Хоча нацисти були прямими спадкоємцями цієї стародавньої традиції, що йде з глибини часів, — не треба думати, що всі інші люди, які перебувають за межами культу бездушності, в цей час ви демонстрували глибоке співпереживання, єднання зі світом. Зовсім ні. Зараза бездушності тією чи іншою мірою, то спалахуючи, то затухаючи, володіла протягом тисячоліть усім світом. Тільки це була не свідома, не цинічно-відкрита, не ідеологічна, а побутова бездушність. Діти ставали байдужими до батьків; братові був, великою мірою, байдужий брат. Що ж до “тварин”, то тих, хто наважувався заговорити про їхні “страждання” чи “муки”, вважали божевільними. Висміювали.