Зрозуміло відтак, чому фашисти порівняно легко — лише з третьої спроби — створили фашистську цивілізацію. Люди, з яких зробили свідомих фашистів, що перерізали горло іншим людям з тією ж байдужістю, з якою вони перерізали горло теляті, давно вже, впродовж багатьох століть, були фашистами за натурою. Через свою неусвідомлену, проте постійну бездушність. Це не були надчутливі люди, не здатні зарізати свиню чи теля, бо ті кричали від жаху — це не були люди, що перейшли тому на рослинну їжу (до речі, більш корисну для людини). Ні, це були люди, привчили себе “придушувати почуття”, “придушувати совість”, “не звертати уваги на якісь там крики”. І фашистам не треба було зводити свою будівлю на порожньому місці. Досить було тільки дотиснути, добудувати дах.
Наша постфашистська цивілізація називає себе цивілізацією неогуманізму. Але що таке істинний гуманізм, що таке істинна людина і справжня людяність — нехай скаже Бог, якому ми молимося. Кожна мука (а не тільки мука “людини”) — не марна, а досягає його вух. Якщо не ми, то хтось жаліє того, хто страждає, хтось незримо перебуває з ним у його пекельному фізичному болю і в його жаху. Когось сягають ці крики.
Кажуть, що фашисти створили свого Бога: Бога, який дозволяв убивство та насильство над людьми, котрих не вважали “своїми”, “нашими”, і забороняв подібне щодо “своїх”. Та годі! Хіба цей Бог відрізняється чим-небудь від іудейського, який кричить з небес іти винищувати “ворогів народу” (іудейського)? Хіба так вже відрізняється від нього християнський Бог, що чує крик будь-якої людини, але глухий до криків інших істот, яких мучать? Хіба не цьому Богові молилися лицеміри гуманістичної епохи, стоячи в церкві на колінах і просячи прощення за нелюбов до ближнього. Тоді як в їхніх шлунках лежали шматки м’яса нещасних, знедолених істот, убитих їхніми власними руками, або — яка різниця — руками інших? Хіба цей Бог, оглухлий на одне вухо, чимось істотно відрізняється від фашистського Бога, від нашого з вами Бога?
Ми не атеїсти, наша партія відкрито заявляє про свою опору на віру. Але ми не визнаємо за Бога напівглухих ідолів. Бог — це те, що чує будь-яке страждання. Бог, для якого існують поняття “мій народ — не мій народ”, “вища раса — нижча раса”, “надлюдина — людина”, “людина — недолюдина”, “людина — тварина”, — який же це Бог? Хіба Бог може бути рабом мови? Це придуманий для виправдання егоїстичного, безсоромного та безсовісного існування ідол. Це “вигідний” Бог. “Наш” Бог. “Приватизований” Бог.
Але такого Бога, що належить комусь на землі, не буває. Такі боги — проста вигадка хитрунів.
Ми свято віримо, що істинний Бог чує всі страждання, і кожного, хто ці страждання породжує, він судить: значить, межі людської совісті нескінченно розширюються. І він стоїть поза мовою з її жахливими поняттями. Не він глухий, а ми глухі — до його голосу. Вдивіться в очі стора, якого вбивають, вслухайтеся в його плач і в його крики, і ви почуєте, як говорить у вас цей голос. Але ви, за іудейсько-римсько-фашистською звичкою, придушуєте його, кажучи: “Але ж мені якось треба жити і виживати”. І дорізаєте волаючу істоту».
Тут я обриваю цитату з книги Б. Соловйова. Прошу пробачити за її довжину, але хотілося б, щоби читачі відчули генетичний зв’язок між обома цитованими книгами. Нагадаю, що книга президента Партії консервативних гуманістів (ПКГ) називається «Ми поїдаємо собі подібних».