— Це легко — сказати. А як? Як жити? Не можуть же стори в сукнях жити у хліві серед гною. Я що, повинна їх до своєї кімнати селити, чи що? Чи до кімнати моєї дочки? А може, мені дочку відправити жити у хлів?
— Якщо у вас є совість, ви не будете до себе подібних ставитися як до тварин.
Ліна — довга, худа, зі запалими щоками — підвелась і, вибачившись, підійшла до вікна, закурила.
— Я дивуюся вам, — сказала вона. — Ви щоразу відповідаєте не по суті. Ви глухі до мене, до суспільства, в якому живете. Перш ніж каламутити людям мізки і ятрити їхню совість, ви мали би подумати, як зробити так, щоб вони, переставши доїти і поїдати сторів та використовувати їхню працю, не померли. Але вам, я бачу, все одно, що буде зі мною, з моїми дітьми. Щодо вас, то ви, сподіваюся, живете зі своєю... подругою на гроші вашої партії — ви ж професійний борець, я так зрозуміла? А у мене немає партії, яка би мене утримувала, поки я буду шити для своїх сторів костюми та сукні й корчити з себе благородну істоту.
Пролунали оплески. Я теж не втримався — настільки точно вона висловила мої почуття.
— Пане Дормане? — сказав Дубов, який вів зустріч.
Цього разу хлопець мовчав. Стора в сукні, що сиділа поруч із ним, поводилася нервово — роззиралася довкола, як загнана: раз у раз змінювала положення тіла — стурбована, видно, шумом голосів, що наростав.
— Ви помиляєтеся, — сказав нарешті хлопець із якоюсь злістю, його рука гладила кисть подруги. — Якщо хочете знати, ми не раз із нею (він кивнув на ту, що сиділа поруч) вмирали з голоду. Якщо ви думаєте, що бути людиною, а не людоїдом, легко, то ви помиляєтеся. В усі часи за людяність треба було платити.
— Для нас зовсім не так, як для вас, ясно, що ми людоїди, — сказала Ліна від вікна. — Це ще треба з’ясувати і довести, що стори — люди. Щось не дуже видно, що ваша подруга — людина. Людина вміє говорити і...
— І поїдати собі подібних, — хлопець, видно було, збирався йти. — Невже ви думаєте, що ваше вміння говорити відрізняє вас від неї (він показав на стору, яка вже ледве стримувала себе) настільки, що ви маєте право змушувати її на вас працювати, бити батогом і навіть їсти її?
— Ви хочете сказати, що я нічим не відрізняюся від неї? — завелася Ліна.
— Давайте роздягнемо вас обох — і побачимо.
— Людина визначається не тілесними ознаками, ви це прекрасно знаєте! У нашому суспільстві є люди без рук, без ніг, яких ми, проте, вважаємо людьми і ставимося до них як до людей. Людина визначається її внутрішнім світом, її почуттями...
— А у неї, звичайно, немає внутрішнього світу, немає почуттів?
Усі подивилися на стору: вона вся тремтіла.
— Вона просто боїться, — це звичайний тваринний страх.
— А чому вона боїться? — запитав хлопець. — Чому страх пригнічує в ній інші почуття? Тому що знає, що вона для вас не людина, а порожнє місце, шістдесят кілограмів м’яса. Вона знає, що, якби поруч не було мене, ви її знову зробили б худобою. Ви дали їй можливість відчувати людські почуття, розвивати те, що ви називаєте «внутрішнім світом»? Якщо вас роздягнути, загнати в хлів і бити батогом — ви, певно, теж будете тремтіти, «без людських почуттів», як і вона. Відколи я врятував її від смерті на м’ясокомбінаті і поселив у себе, вона змінилася: вона слухає музику, як і ви, і її серце переживає ті ж високі почуття!
— Неправда! — вигукнула Ліна. — У сторів відсталість розвитку визначена не умовами, а генами. Це доведено.
— Доведено — наскільки умовами, а наскільки генами? А у вас особисто перевіряли гени?
17
В порядку обговорення Заяви Партії консервативних гуманістів публікуємо другу частину статті-відгуку Директора Інституту Людини, доктора суспільних наук З.-Д. Конрада
Якщо керуватися логікою консервативних гуманістів, то наша цивілізація повинна відмовитися від сторів, почавши сприймати їх як «людей». Бо саме в людському ставленні до «тварин», у ставленні до них «як до людей» і полягає сенс консервативного гуманізму. Іншими словами, ми тримаємо в неволі не «тварин», а принаймні «живих істот». Ми б’ємо батогом не «тварину», а мало не «людину». І, нарешті, ми вбиваємо та поїдаємо «собі рівного», «собі подібного». Тобто всі ми... людожери.
Припустимо, і з цим феноменом логіки пана Білла Соловйова ще якось можна було би погодитися. Але яким чином, в такому разі, жити нам усім? Ось питання, яке не цікавить наших засліплених «гуманістів».
Річ у тому, що шановний президент партії виходить з думки про якусь ідеальну, мало не безтілесну «людину». Він ніби не помічає, що людина — це не тільки «совість», але й мільярди клітин, які потребують щоденної, щосекундної їжі. Він не помічає, що ми не їмо траву, як корова. Що у нашому розпорядженні м’ясоїдні організми, закодовані на обов’язкове споживання м’ясної їжі. Як збирається вирішити цю неабияку проблему наш надсовісний консервативний гуманіст? А ніяк! Він просто її замовчує.