Відмовитися сьогодні від сторів — це означає позбавити себе виробничої сили та їжі. Замінити виробничу силу можна або іншими людьми (знову в рабство?), або машинами. Але відомо, до чого призвела індустріальна цивілізація: ми й досі не відійшли від страхіть ХХ-ХХІІ віків. Людство — під натиском жаху та усвідомлення безвиході — відмовилося від безглуздого розвитку науково-технічного потенціалу. Якби не фашистське варварство, яке «відкинуло» цивілізацію на тисячоліття назад, нас би сьогодні, найімовірніше, не було. До кінця ХХI століття середовище, в якому жила людина, було засмічено індивідуальними відходами настільки, що в більшості міст за задоволення подихати півгодини неотруєним повітрям доводилося платити великі гроші. Аварії на низці термоядерних електростанцій зробили непридатними величезні площі землі: досі, через тисячоліття, на них не можна жити (я маю на увазі відомі «Заборонені Зони» у Європейському, Північноамериканському та Східноазійському Штатах Рейха). Зміни у кліматі наростали з катастрофічною швидкістю. Потепління на всій планеті було наслідком парникового ефекту. Озонові діри у багатьох місцях так розрослися, що доводилося виселяти «з-під них» цілі міста. Гуманізм щось смішно кричав про потреби «дещо зменшити кількість відходів», але його мишачого писку ніхто не чув. Світ остаточно збожеволів, зробивши своєю метою зовсім незрозуміле прагнення винаходити все нові та нові машини, апарати, відкривати все нові «таємниці природи». Навіщо? Крім екологічної катастрофи, людина опинилася перед загрозою психологічної кризи. Психіка не витримувала переускладненості життя, перенасиченості інформацією, оточеності мертвими автоматами. Мільйони, які вважали себе власниками апаратів, над якими вони нібито панують (так компенсували волю до влади), перетворювалися, фактично, на... їхню обслугу. Як свідчать психологи-дослідники фашистської епохи, все це божевілля було наслідком роздутого самолюбства людини. Світ дедалі більше — таємно чи явно — пишався, бундючився своєю «індустріальною могутністю».
Фашисти запропонували інший вид гордості — аристократизм. Цілковиту владу не над апаратами, які замінили «гуманній» людині владу над рабом, а... знову над людьми. Тільки тепер на іншому рівні. Відтепер пишалися не винаходом нового механізму, а приналежністю до «вищої раси». Самолюбство з його потребами перевели в іншу площину. Первісна зацікавленість фашистів розвитком науки і техніки дуже швидко вступила в суперечність з їх антикультурним ірраціональним пафосом. Приблизно у сто мільйонів разів зменшена кількість «людей» зняла проблему життєзабезпечення жахливої кількості населення (згадаймо, що на кінець XXIII віку на планеті проживало — в це важко повірити! — близько тридцяти мільярдів «людей»). З решти світу, переведеного в розряд нижчої раси, швидко збили пиху самолюбства. Три чверті «нижчої раси» було фізично винищено, одну чверть — поступово зведено до статусу тварини. Далі скажено розвивати «науку і техніку» було нікому. Щодо представників вищої раси людей, то їх було просто занадто мало, щоби щось «розвивати». А до того ж не було практичного сенсу: на кожну людину вже до кінця III тисячоліття припадало до тисячі рабів (що стали на той час вже сторами). Цивілізація різко була відкинута назад, до основ життя явного (а не прихованого) рабовласництва. Від індустріальної епохи залишилися тільки спеціально збережені заводи-музеї, музеї різних заіржавілих апаратів, що їх придумали протягом трьох століть: у ХIХ-ХХI віках. Ці музеї вражають нашу уяву й сьогодні. Індустріальна цивілізація здається нам жахливою. Жахливою нісенітницею.
Хай там як, а з нею було покінчено. Людина знову знайшла себе: в дозвіллі, в достатку і в єднанні з природою. І вперше — здобула спокійну совість (бо вперше оперлася у своєму щасті не на працю людини). Щоправда, виросла ця нова, сьогоднішня, людина на ґрунті, здобреному перемеленими кістками, кров’ю та гноєм. І фашисти були тими брудними (і жахливими) виробниками та розкидачами гною, без яких не з’явився би благодатний ґрунт. Згадуючи їхні злодіяння, ми переживаємо невимовний жах. Вигляд гною завжди викликає огиду. І все ж ми — такі чистенькі перед совістю (не ми ж зменшували кількість людей і виводили сторів), — виросли на брудному і смердючому ґрунті, створеному ними. Від цього нікуди не втечеш. Ми, ми всі — діти цих справжніх нелюдів. Діти і правнуки фашистів. Хоча не тільки їх.