Выбрать главу

Отже, ми бачимо, що пан Б. Соловйов заганяє нас у глухий кут — сам того не помічаючи. Розпалюючи в нас «ідеал людини», він робить чергову в історії людства спробу зруйнувати основи життя (які ніколи не спиралися на якусь «ідеальну справедливість», «вселенське співчуття») й відтак зупинити життя і покінчити з людиною як «недосконалою» істотою. Ну, в такому разі, нам усім заздалегідь треба погодитися з «кінцем світу». У такому разі — необхідний апокаліпсис, апокаліптичне світовідчуття. Останнє і є згода з припиненням життя: втрачає своє значення все земне — побут, проблеми, турботи, гроші, успіх, слава тощо. Кінець він і є кінець. Кінець життя.

Нічого подібного (на жаль чи на щастя?) в нашому суспільстві ми не спостерігаємо. Пострабовласницька цивілізація — спокійна і стійка. У ній вирішено проблеми, що хвилювали християн, комуністів і фашистів, разом узятих. Всі три ідеологічні течії були позначені «спрямованістю вперед», апокаліптичністю, що взагалі властиво революційним ідеологіям, які змінюють основи життя. Щодо постісторії, то тут немає місця для такого сприйняття часу. Ми «завмерли» — живемо неначе поза часом, надаючи життю самостійного значення. Узгоджуючись із тим ступенем «людяності», який і є для нас нашою «совістю».

Ніколи не було на Землі абсолютно «нелюдських», «безсовіс­них» людей. «Люди-звірі» — це вигадка істеричних гуманістів. Просто були різні поняття про «людину», про те, що таке «людина». Усі люди — навіть комуністи і фашисти — вважали себе «людяними» (відповідно до їхнього поняття про «людину»!). І «совість» вони мали — тільки свою, що перебувала на «своїй» відстані від ідеалу. І у нас вона на відстані: наважуюся стверджувати, набагато меншій, ніж у комуністів і фашистів. Так, ми грішні. Не випадково в книгах древніх релігій, як-от Біблія, однією з провідних є думка, що життя — це гріх. Будь-яке. Що будь-яка людина — грішна від народ­ження. «Більше грішна — менше грішна» — це вже не так важливо: та й хто може виміряти, порівняти? Ось Б. Соловйов вважає, що ми здійснюємо жахливий гріх, експлуатуючи і поїдаючи сторів. А ми вважаємо, що грішними були фашисти, які масово знищували «нижчу расу». Вбивства сторів нас не жахають, а дії фашистів — жахають. Самому ж панові Б. Соловйову члени згаданої секти могли би дорікнути «бездушністю до рослин»: бо шановний філософ зрізує рослину (щось же він та їсть), не замислюючись, що вона може мати душу.

Хто вибрав життя — той не повинен корчити дурня і вдавати «чистенького». Люди в усі часи існували завдяки компромісам із так званою «совістю», виробляючи в себе певний ступінь глухоти до божевільних криків ідеалу. Люди різнились і різняться між собою ступенем компромісу та глухоти, але не тим, що один живе безкомпромісно і «чисто», а інший «підло і брудно». Жити безкомпромісно — не можна. Безкомпромісно можна лише вмирати.

Легко вибирати між святістю і гріхом. Совісністю і безсовісні­стю. Набагато складніше вибирати між смертю і життям. Але невже ми, подібно до гуманістів усіх мастей, будемо обманювати себе та інших? Якщо чогось і навчив нас фашизм, так це нелицемірства, любові до правди. Не треба питання життя і смерті прикривати питанням безсовісності й совісності. Не треба проливати крокодилячі сльози за сторами, перш ніж вирішиш питання: а як же жити без їхньої праці, без їхніх молока, м’яса? Споруда життя (будь-якого, а не лише нашого) — жахлива: вона просякнута чиєюсь кров’ю та чиїмись стогонами. Якщо не людей, то «нижчої раси», не «нижчої раси» — то тварин (і, як дехто стверджує, рослин). Підкласти під неї вибухівку і смикнути за шнур — для цього багато розуму не треба. Багато разів її висаджували в повітря — і вона раз за разом відновлювалася, з чистішим фасадом. Але цеглини її під штукатуркою все одно скріплені застиглою кров’ю.

Не ми придумали цей світ і його закони. Не ми створили свої тіла, які вимагають рослинної та м’ясної їжі. Не ми встановили залежність духу та культури від матеріальних умов, від наявності неробства, дозвілля, легкого існування. Відмовитися від духу, від культури, заморити своє тіло непосильною фізичною працею і, дійшовши до «глибин совісті», голодною смертю — ось що диктує нам сліпучий «ідеал людини». Це — сонце, яке дає тепло та життя. Але хто може наблизитися до нього? Поблизу нього життя гине: поблизу себе Сонце несе руйнування та смерть. То нехай уже воно світить здалеку, пане Б. Соловйов! Не треба тягнути його якомога ближче до Землі. Для всього визначено місце в цьому світі: для Сонця, для Землі й життя на ній. Чи є життя на Сонці? Якщо ви називаєте себе віруючим і апелюєте до Бога — то й будьте віруючим і не вважайте себе розумнішим за Бога, який визначив для всього своє місце.